Мій повоєнний внесок у відродження України. Спогади Миколи Велька

18 квітня 2019 р. трагічно загинув Велько Микола Михайлович.

Його пам’яті ми присвячуємо публікацію його спогадів “Мій повоєнний внесок у відродження країни.”

Велько Микола Михайлович

народився 10 травня 1942 року

Мій повоєнний внесок у відродження країни.

Моя родина.

Мій батько Велько Михайло Філатович народився в 1914 році в багатодітній селянській родині в селі Широка Балка Білозерського району Херсонської області. Діти росли фактично безбатченками, бо мій дідусь кинув їх майже відразу по народженню наймолодшої тьоті Жені. Чому він так вчинив, не знаю, бо бачитись з ним категорично заборонили, а на всі мої питання бабуся відповідала:”Такий добрий був: кинувши мене з сімома дітьми, пішов до Килини. Хоч вона своїх дітей мала п’ятеро, та була партєйна.” Доля двох моїх тіток нічим особливим не відзначилась. Один дядя загинув ще підлітком,  зірвавшись з дерева. Дядя Віктор загинув під час оборони Севастополя, там і похований на дачі Максимова в Каштановій рощі, могила 19. Дядя Савелій після Севастополя воював на Малій Землі, звільняв Севастополь і служив там же після війни до виходу на пенсію. Дядя Вілій воював з початку війни, потрапив в полон, поневірявся в концтаборах, звільнившись,  знову воював, загинув 23.02.1945 року , похований в м.Шедлау  Опольського воєводства.  Мій батько механізатор широкого профілю, був одним з перших трактористів. Та перші трактори були такі ненадійні, що більше часу витрачав не на їзду на тракторі, а на ремонт під трактором на сирій землі. Застудив легені так, що визнали непридатним до військової служби. Навальний наступ німецьких військ на півдні України унеможливив евакуацію, тож наша сім’я опинилась на окупованій території. Восени 1943 року чоловіків з нашого села і мого батька окупанти насильно вигнали на примусові роботи до Німеччини. Після звільнення батько повернувся додому, працював комбайнером та на різних роботах у колгоспі. Юнацькі болячки далися взнаки, помер на 53-му році життя.

Моя мати Велько(Ткаченко) Анна Луківна  народилась в 1914 році в тому ж селі в заможній родині. Мій дідусь мав дуба, такий плавзасіб під парусом, на якому возив різні товари здебільшого між Одесою і Херсоном. На вимогу бабусі, якій це морякування не подобалось, продав дуба, купив вітряка у нашому селі і молов борошно. В 1923 році під час епідемії тифу захворів і невдовзі помер. Бабуся наймала робітників і молола деякий час та, відчувши щось недобре в навальній колективізації, продала вітряка, купила добру хату з чималим куснем землі і стала хазяйнувати. Двох старших дочок віддала заміж, мою маму влаштувала домашньою служкою в єврейську родину в Херсоні, а з сином, що був найменшим, залишилась на селі. Померла під час голодомору в 1933 році, бо до колгоспу вступати відмовилась, а розлючена цим влада вигребла все до останнього зерна. На той час моя мама, намучившись служінням євреям, за підтримки жіночих активісток з Херсону кинула ту службу та влаштувалась працювати в дитячий будинок, де почувалась непогано. Та незабаром бабуся попросила її поїхати на Донбас і допомогти доглядати дитину сестрі, щоб та не кидала роботу. Доглядала дитину, поки ту не влаштували в садок, а потім і сама пішла працювати на шахту, хоч робота була нелегка і шкідлива. Та невдовзі їй повідомили, щоб терміново поверталась в рідне село, бо її мама померла з голоду, а молодший брат залишився без догляду. Стала моя мама жити на селі, врятувала брата від голодної смерті, налагодила господарство, знайшла нормальну роботу, бо мала отриманий ще в Херсоні паспорт, а затим і вийшла заміж. Планувати сім’ю тоді ще не вміли, і мама народжувала дітей за принципом “скільки бог дасть”. В 1939 році народила старшу мою сестричку Аллу, в 1941 році народила хлопчика Володю, але він і року не прожив, бо далося взнаки воєнне лихоліття. Зате 10 травня 1942 року народився я. А восени 1943 року мама вже знову була  вагітною. Та саме тоді чоловіків з нашого села, в тому числі мого батька насильно вигнали до Німеччини, наше село спалили, жінок з дітьми спочатку заточили в табір а в лютому-місяці 1944 року насильно вивезли до Німеччини. Опинились ми в землі Тюрінгія, місто Гота, прибульців роздали німецьким бауерам. Оскільки цим були потрібні робітниці а не вагітні жінки, на маму охочих не знайшлось, отже опинились ми в трудовому таборі, де маму використовували на обслуговуванні табірних потреб. Табір був невеликий – всього два стандартних блоки на близько 250 осіб. Нам повезло, бо крім німецького начальства і охорони хазяйкою і розпорядницею табору призначили медсестру з Дніпропетровська Ткачову Ганну Сергіївну, надзвичайно чуйну жінку, яка нас особисто опікала. Головною її вимогою до мами було: зберегти дітей. Вона приймала мамині роди, 25 травня 1944 року народився молодший братік Михайлик. Як не було важко, як мамі вдалося нас зберегти – це окрема тема і окрема розмова.

12 квітня 1945 року наш табір звільнили американські війська. Невдовзі Тюрінгія була передана радянській стороні, нас американськими студебекерами повезли , до речі разом зі звільненими в’язнями концтабору Бухенвальд, до фільтраційного табору в місті Бунцлау, яке після війни відійшло до Польщі. Незважаючи на вільний режим, можливість ходити покинутим німцями містом та розживатись різними речами, найбільше лихо для нашої родини сталося саме там. Згідно архівних документів, 6 липня 1945 року маму було викликано на допит, де її тримали цілий тиждень. За цей час, залишившись без єдиного свого  харчу – материнського молока захворів і помер мій молодший братік Михайлик. В підтверджуючих документах зазначено, що причиною смерті стало переохолодження стравоходу. Мама завжди з гіркотою в голосі казала: німці не вбили, так свої доконали. Як виявилось, розореній і обезкровленій війною Батьківщині головним було не зберегти дітей, а впевнитись, чи не несе якоїсь загрози підвалинам соціалізму в СРСР моя мама – малограмотна багатодітна селянка, яка, перебуваючи на примусових роботах  у Німеччині, ознайомилась з системою господарювання європейського зразка.

Незабаром нас повезли далі, та не додому, а в фільтраційний табір в Раві-Руській. Тут зовсім вільно було: дозволялось відлучатись з табору, підробляти у людей та їздити на екскурсії. А додому чомусь не везли. Та мама, втративши дитину, опікувалась тільки тим, як довезти нас додому. Тож ми звідти фактично втекли. Мама дізналась, що по залізниці, яка проходить в лісі біля табору, з Німеччини в Миколаїв возять металобрухт. Домовилась, щоб машиніст в зазначений час зупинився в лісі ніби на технічну перевірку.  Нам вдалось застрибнути на понівечені війною залізяки, добрались до Миколаєва, а звідти додому.

Важливість і цінність того маминого вчинку я усвідомив набагато пізніше, точніше вже після маминої смерті.  Наприкінці 90-х років минулого століття, працюючи експертом в Українському національному фонді “Взаєморозуміння і примирення”, я натрапив на матеріали про табір в Раві-Руській і дізнався, що в 1945 році звідти було відправлено ешелон з жінками і дітьми десь в Воркуту і нічого про їх подальшу долю невідомо. Тож або справді провидицею була моя мама, або ж її вчинками керував сам Господь Бог.

Мій внесок у розбудову країни.

            Вважається, що діти мало чим могли допомогти дорослим. Та так вийшло, що моє втручання в плин подій стало помітним з такого раннього дитинства, про яке я навіть не пам’ятаю. Мама розповідала, що в березні-місяці 1945 року нагрянув до нашого табору        якийсь дуже високого рангу і дуже суворого норову інспектор. Ходили слухи, що кожна з його перевірок закінчувалась кривавими тортурами і навіть показовими стратами. Тож коли він з’явився перед лаштунками наляканих жінок з дітьми, стояла мертва тиша, всі затаїли подих і намагались не дивитись на нього, щоб не привернути уваги. Стояла в строю і моя мама, тримаючи на руках маленького Мишка. З одного боку біля неї стояла Алла – моя шестирічна сестричка, а з другого боку майже трирічний я. А той інспектор все ходив взад-вперед перед строєм мовчазних сполоханих жінок. Все більше лютуючи, намагався спіймати чийсь погляд, аби причепитись та почати звичну чергову екзекуцію. Раптом ту мертву тишу розкололо моє дзвінке хлоп’яче: «Мама, ето папа?». Інспектор аж спіткнувся від несподіванки. Рвучко повернувшись, майже бігцем підскочив  до нас і, втупившись в мене колючим поглядом, грізно крикнув по-німецьки:”Що сказала дитина?” Налякана мама безладно залопотіла: “Він не винуватий! Він не винуватий!” Тут підбігла наша розпорядниця Ганна Сергіївна, почала нервово розпитувати, чому я так сказав. Мама бігцем повідала їй свою версію, а та вже по-німецьки стала пояснювати німцю, що цей хлопчик ніколи не бачив свого батька. Мати багато розповідала дитині про нього і казала, що тато незабаром приїде. От хлопчик і запитав, чи не Ви його тато, який мав приїхати. Німець, вислухавши, розкрив рота і ошелешено мовчав. Що думав цей кат, звиклий до ненависних поглядів приречених ним на смерть бранців, чим пройняло його душу таке безхитрісне дитяче запитання, можна тільки здогадуватись. Але, помовчавши хвильку, він поплескав мене рукою по щоці, промовив:”Гут, кіндер, гут!” і побіг продовжувати огляд. Та щось не заладилось, зламалось в ньому, бо через кілька кроків мляво махнув рукою, круто повернувся і кинувся геть. Розгублений таким вчинком супроводжуючий гурт побрів слідом. Отямившись від несподівано щасливої кінцівки, жінки радісно загомоніли. Мене обступили, зачудовано роздивлялись, ділились думками про цю небуденну подію. Хтось  сказав: «Таке мале, а фріца, бач, прогнав». Лише мама ніяк не могла отямитись. Притисла до себе маленького Мишка так, що той аж закректав та заплакав. Тільки тоді й оговталась.

Ще одна важлива подія за моєю участю сталася 12 квітня 1945 року. Наближалось довгоочікуване звільнення з фашистської неволі. Та поповзли чутки, що гітлерівці будуть масово знищувати примусових працівників. Табір зачаївся: жінки позакривали всі вікна і двері, припинили всякі розмови, наказали нікому не виходити з бараків, може подумають, що тут нікого немає. Чекали, що буде далі. Раптом почувся гуркіт танків. Жінки заголосили, заворушились, хтось стиха промовив: «Оце і наша смерть прийшла». Гуркіт стих, але ніхто не ламався у двері. Почали дивитись через щілини надвір. Стоять танки, метушаться біля них військові, але не німці і не наші. Потихеньку вислизнули з бараків жінки з дітьми, а що робити далі не наважуються. Моя мама першою зрозуміла, що хоч це і не наші, а все таки визволителі, треба якось порозумітись. Серед військових виокремила високого негра, бо помітила, що до нього ставляться шанобливо, підходять і щось доповідають. Показала мені на того негра і сказала: «Підійди до того дяді, простягни ручку і скажи «здраствуй, дядя!». Не знаю, боявся я , чи ні, але я слухняно виконав те, що сказала мама. Не знаю, що зрозумів дядя з мого привітання, але він дістав з кишені якогось пакуночка і простягнув мені. Я взяв ту дивну річ, подякував дяді і пішов до мами. Жіноцтво усвідомило, що це справді визволителі, радісно загомоніло і кинулось обнімати та цілувати тих вояків. А я стояв біля мами і вперше в житті смакував небачений раніше американський чорний шоколад, що виявився в тому пакуночку. Отак вдруге в житті моє втручання в поточні події опинилося в центрі уваги та спричинило добру справу.

Щоправда все вище сказане я не пам’ятаю, а переказую розказане мамою. Бо перші мої спогади, точніше епізоди з мого життя відносяться до липня-місяця 1945 року. А більш-менш послідовні спогади сягають вже літа 1946 року.  Повернувшись додому в жовтні 1945 року, ми квартирували у бабки Домни, бо від нашої домівки залишились лише обгорілі стіни, а нашими першими іграшками були осколки посуду, які ми виривали з попелу між тими стінами. Першою роботою, до якої нас долучала мама, було сідати проти сонечка і відшукувати та давити воші і гниди в складках одежі. Це була дуже важлива робота, бо по селах снували спеціальні бригади, які шукали в одежі людей цих паразитів. А якщо знаходили, то прожарювали одежу в спеціальних печах, після чого та одежа швидко розповзалась. Придбати ж нову одежу було неможливо, бо в колгоспі грошей не платили, як би ти старанно не працював. Мама завжди повторювала нам: «Дітки, батько в колгоспі заробляє на хліб, а на все інше ми мусимо мати за рахунок нашого городу». І ми мали, але мали саме за рахунок невсипущої розворотливості і енергії нашої мами. Мама вміло прогнозувала ситуацію і використовувала всяку можливість, аби подбати про майбутнє. Поки ми були в фільтраційному таборі в Бунцлау, мама разом з іншими енергійними жінками прочісували покинуті німецьким населенням обійстя в пошуках кинутого майна. Мама добре розумілась на одежі, тому й зуміла дотягти аж на Україну мішечок з таким скарбом. Повернувшись додому, мама зуміла дещо продати, за рахунок чого вже навесні 1946 року ми мали корову з телям. Молоко від неї в основному йшло на продаж. Та невдовзі мама вирішила, що молоком торгувати невигідно, і у нас з’явився сепаратор. Масло йшло на продаж, з віяного молока мама робила сир, а відходи, сироватка йшла на годівлю свині. Шестирічна моя сестричка Алла влітку пасла корову, а я чотирирічний мусив щодня нарвати молодих пагонів лободи, подрібнити їх, пересипати висівками і нагодувати цим свиней. А після того, як влітку 1946 року була побудована нова хата, а в хазяйстві з’явились кури та кролі, то ще – наламати для кролів гілок з зеленим листям, насипати зерна та налити води для курей – все це стало моєю роботою. А влітку 1947 року до моїх обов’язків додалось ще й доглянути та поколисати мого меншого брата, який народився восени 1946 року. Бо мама дуже часто відлучалась для торгівлі на ринок, а сестра Алла пасла корову. Звичайно, сапати та збирати городину, рвати фрукти – це теж відносилось до моїх поточних справ. Трохи вільніше я став почуватись з весни 1948 року, бо обов’язок пасти корову від старшої сестри перейшов до мене. А це ж набагато цікавіше, бо цілий день серед хлопців на пасовиську – це не так нудно як цюкати сапою на городі. Яких тільки розваг не придумають хлопчаки та чого тільки не розкажуть старші хлопці-переростки, які часто навіть до школи не ходили, зате з дівчатами вже знались.

Десь в шість років я навчився читати. Почалося з того, що мама на якомусь клапті тканини написала букви і розтлумачила, як вони вимовляються. Я їх швидко запам’ятав. А якось, коли тато читав мамі газету, я роздивлявся той текст і несподівано зрозумів, як з тих букв скласти слова. Пам’ятаю, що тикав пальцем і казав про себе: “ни-а-ши-а”. Аж раптом зрозумів, що треба їх зв’язати і вийде “наша”. Сіпаю тата за рукав “Тату, отут написано наша”. Та тато так захопився розмовою з мамою, що відстороняє мою руку, мов, не чіпай. Зате мама звернула на мене увагу: “ану, що ти там побачив? ”та до тата “диви, він читає!” Тато здивувався:”Диви, і справді читає! Ану, пробуй далі” Я спробував, та таке велике слово попалось, що осилив тільки з татовою допомогою, бо там трапився м’який знак, а як його вживати, я ще не знав. Отже першим прочитаним в моєму житті словом було “Наша Батьківщина”. За кілька днів я читав настільки вільно, що мама записала мене в шкільну бібліотеку. А першою прочитаною була книжка про героїчного льотчика Кожедуба. Взимку я залюбки читав для дорослих “Кобзаря”Шевченка, чи не єдину на нашому кутку книгу, яка виявилась у сусідки Горб Оксани, точніше Скльопньової, бо вона повернулась до села з повоєнних мандрів з чоловіком, який був єдиним на нашому кутку росіянином. Щоб не витрачати для освітлення дорогий керосин в кожному домі довгими, темними зимовими  вечорами, збирались кілька родин в одній хаті. Оскільки про всі негаразди та походеньки воєнного лихоліття було вже давно розказано-переказано, то для виснажених буденною роботою людей було великою втіхою і відпочинком послухати як читає дитина, бо багато дітей воєнної пори не мали змоги ходити до школи і, отже, читати не вміли.

Наступної осені я пішов до школи, де помітно виділявся відмінною успішністю, бо щороку отримував похвальні грамоти. Щоправда це вимагало багато зусиль, адже уроки робив переважно ввечері, бо від роботи в садку та на городі мене не звільняли, а менших братів мама жаліла, бо вважала їх маленькими і слабенькими. Саме з отриманням першої похвальної грамоти по закінченні першого класу пов’язана значуща пізнавальна сторінка мого життя. Бо в нашому рідному селі Широка Балка в той повоєнний час не було багато чого звичного для нормального людського життя. Про газ ми навіть не чули. Електрики не було. Електричну лампочку бачили раз на тиждень, бо коли привозили до клубу кіно, то заводили бензиновий движок, який забезпечував роботу кінопроектора а заодно і одну лампочку в клубі. Не було навіть радіо. То, коли мамі повідомили, що мені вручатимуть похвальну грамоту, для неї це була така радість, що вона вирішила терміново поїхати зі мною до Херсону, щоб вторгувати якісь грошенята та купити мені якийсь костюмчик. Тож зібрала дещо для продажу, прихопила мене та на якійсь попутній розшарпаній полуторці добрались ми до Херсону. Щоправда, костюмчик нам не вдалося купити, бо наших статків для цього не вистачило. Зате я багато чого нового дізнався, бо вперше побував у великому місті серед розмаїття машин, людей, звичаїв. До речі вперше дізнався, що на світі є такий народ, як євреї. Міський гамірний ринок вразив числом та розмаїттям народу. Та ще була зустріч з маминими родичами, в тому числі з вже дорослою двоюрідною сестрою Катею, яка теж намучилась на примусових роботах у Німеччині. Дорослі плакали та згадували про  свої поневіряння у німецькій неволі, а я в сусідній кімнаті зачудовано освоював справжнє побутове електричне освітлення, то вмикаючи, то вимикаючи його.

Десь наприкінці другого класу я написав першого власного вірша. Щоправда, не від натхнення, а від обурення. Якось вчителька, читаючи нам в газеті «Піонерська правда» написані дітьми вірші, почала хвалити тих дітей та соромити нас за нашу невмілість. Мені це не сподобалось, бо соромили і мене, а я звик, що мене завжди хвалять. Спробував, вийшло. Наплів про якісь трудові досягнення та перетворення природних умов на цілих п’ять чотирирядь. Вчителька почитала та заявила, що спробує показати завучу.  За кілька днів виявилось, що моїм листом з віршем випадково розпалили пічку. Мене це образило, і я відмовився писати заново, хоча все до букви пам’ятав. Але зрозумів, що писати вірші можу. Влітку  за маминою порадою я пас корову не з хлопцями на толоці, а з сусідським дідом Ільком в лісосмузі. Дід плів бриля з зелених соломинок, яких було вдосталь на ближньому полі, та й мене навчив. А я складав вірші, записував та обробляв їх, а потім читав дідові. За літо зошит з дванадцяти аркушів був заповнений віршами. Впевнившись, що вмію, я втратив до віршів інтерес, бо школа підносила все нові ідеї і можливості, від яких я був в захваті. Тож хотілось спробувати все новіше, а часу на все не вистачало. Зате, коли в житті виникла необхідність писати і творити, ті дитячі навики виявились до ладу.

Починаючи з після четвертого класу я, як власне і всі мої ровесники, ходив влітку на різні роботи в колгоспі: водив коня в сапалкі, якою правили старші хлопчаки чи й дорослі дядьки, сушив сіно, збирав городину та інше. До речі восени після школи йшов не додому а на поле допомагати мамі збирати бавовну, бо всім жінкам виділялось кожного дня зібрати кілька рядків. Чим скоріше мама виконає норму, тим раніше прийде додому, щоб впоратись з домашніми справами. Тож навіть моя допомога була не зайва. Десь після шостого класу мама вмовила мене не ходити на різні роботи в колгоспну бригаду, а піти  на ферму пасти телят. Спочатку я було розсердився, а потім навіть сподобалось. Телят  доглядати було просто, бо місце для випасу виділяли після покосу різнотрав’я на сіно, тож корму вистачало, телята бігали мало. А я брав з собою харчів, води та книжку.  Тож чого я тільки не перечитав за ті два літа після шостого та сьомого класів, випасаючи колгоспних телят. Десь наприкінці сьомого класу мене приймали до комсомолу. Членів райкому чомусь вразило, що я безпомилково розказав моральний кодекс будівника комунізму. А мене здивувало, що така дрібниця так високо ціниться, бо в школі у мене були проблеми з переказами. Я не вмів переказувати, бо встигав запам’ятати текст і не переказував, а писав дослівно, за що мене лаяли. А в райкомі похвалили. Оскільки в нашому селі була тільки семирічна школа, з восьмого класу ходив навчатись далі у сусідньому селі Станіслав за чотири кілометри від нашого. Директор тої десятирічки, приймаючи заяву, збентежив мене словами: “Ну, якщо ти в тій школі був відмінником, то в нас мусиш мати не менше трійки, отже, приймаємо”. Щоправда, він, як і інші вчителі, не жалів для мене п’ятірок всі три роки навчання. А от в атестаті зрілості таки вкралися дві четвірки. І якщо по українській мові і літературі жоден учень не отримав відмінно, бо така була вказівка з району з певних причин, то четвірка з російської мови і літератури стала для мене прикрою несподіванкою, бо після зданого екзамену той самий директор мене задоволено хвалив. Як з’ясувалося пізніше, мене трошки понизили, аби не образити інших, які схибили, але мали впливових заступників. Це був для мене перший образливий прикрий ляпас від реалій існуючої системи. Але в цілому ті останні шкільні три роки були наповнені шаленим розширенням знань, кругозору, а для хлопців ще й залученням до військової справи, бо раз на тиждень ми з старенькими важкими для дитячих рук “трьохлінійками” відпрацьовували збройні прийоми а раз в півроку вчились наступальним та оборонним діям в полі. А з дівчатами з натхненням займались в різних гуртках після уроків:співали, танцювали, бігали, стрибали, ставили хімічні досліди, робили радіотехнічні пристрої, писали вірші та оповідання і таке інше. Особливо відзначався наш клас, бо на нашому класі вперше випробовувався варіант з виробничим навчанням. Якщо в інших вихідними були субота і неділя, то наш в суботу навчався на механізаторів і працював на ремонтно- технічній станції. Ми вивчали трактор ДТ-54 і практикувались у різних майстрів. Дуже хотів потрапити до фрезерувальника чи токаря, бо там все гуло і крутилося, але призначили до слюсаря-інструментальника. Цей вже прилітній дідусь заспокоїв мене та навчив, як зі звичайного металевого шматка можна зробити чудову і потрібну річ. Почали з гайкового ключ 12Х14, потім був кронциркуль та бляшане відро. Зимові канікули для нашого 8-а класу були трудовими: ми проходили практику в майстернях ремонтно-технічної станції. Мені з Миколою Сербиним доручили зібрати сівалку для кукурудзи по квадратно-гніздовому методу. Дорослі дядьки збирати її відмовились, бо це була нова розробка, яка вперше з’явилась в господарстві, в готовому вигляді її ще не бачили. Два тижні ми з Миколою, дотримуючись заводської інструкції, помиляючись, розбираючи та починаючи заново, збирали ту конструкцію. Та таки зібрали. Не знаю, як вона показала себе в роботі, а нам з Миколою заплатили по 7 карбованців 50 копійок. А інші хлопці, яким доручили розбирати бавовнозбиральні комбайни, заробили аж по 23 карбованці, бо болти та гайки були в ціні. Отак ми вперше відчули, що розумова праця цінується гірше ніж проста фізична. Влітку наш клас працював другими помічниками комбайнера на жнивах. В основному наша робота полягала в щоденному змащуванні всіх підшипників. Проте й побути за кермом доводилось. Комбайни працювали цілодобово, бо зерно сипалось на землю. Комбайнер і перший помічник буквально з ніг валились, тож і нам дозволяли самостійно кермувати комбайном. Після дев’ятого класу ми працювали теж другими помічниками, а вже після десятого класу першими помічниками. Випускники з нашого класу разом з атестатами зрілості отримали посвідчення відповідно до професії,  якою займались в майстернях. Кращі п’ятеро  посвідчення третього розряду, інші другого. Як слюсарю-інструментальнику третього розряду мені запропонували працювати на ремонтно-технічній станції. Та оскільки ми з Миколою Сербиним та Володею Кібцем завчасно подали заяви до військомату, то вже на початку липня-місяця нас викликали до військового училища для здачі екзаменів. Батько привіз мені виклик в поле прямо до комбайну, а на другий день наші заплакані мами вже проводжали нас в Херсоні на поїзд до міста Даугавпілс, що в Латвії. Починалося наше самостійне життя.

Вперше в свідомому житті я їхав на поїзді, сповна вкусивши тисняви та гамору загального вагону, образи дорослих дядьків та й міських хлопців, які зверхньо ставились до нас, селюків, хоча з задоволенням долучались до наших сільських харчів, особливо до пирогів з вишнями та яблуками, якими наші мами вщерть набили наші чемодани. Вперше спробував як спиться на твердій третій полиці, бо нижні місця були зайняті дорослими чи й міськими хлопцями, які завжди нас випереджали в долученні до зручностей. Терпіли, бо вперше перебували без материнського нагляду, постояти за себе не зважувались, думали, що так воно має й бути. Прибувши до військового училища, були зовсім приголомшені, бо  за валами та мурами тієї старовинної фортеці зібрався справжній циганський табір, злий і гамірний. Насмішки і образи сипались з усіх боків, бо, як потім з’ясувалось, їхали туди не стільки вступати для навчання, а щоб поживитись грошима та речами у подібних нам селюків. Деякі пронирливі хлопці приїздили в училище щороку, щоб обікрасти чи обіграти в карти абітурієнтів. Щоправда, зрозумівши, що грошей у нас нема, одежа неприглядна, інтерес до нас пропав. Склали вступні екзамени успішно без особливої напруги. Цікава ситуація склалася при здачі фізичної підготовки. Здаємо біг на 800 метрів. Дивлюсь, як кругом мене хлопчаки присідають, розтирають ноги, і не можу зрозуміти для чого те все. Один питає, чому я не розминаюсь. Я питаю: «А для чого?» Глянув на мене зневажливо. Побігли. Я прибігаю першим, притому обігнав їх далеченько. Кидаються до мене: «Ти у якого тренера займався?» Знизую плечима: «Та ні в кого я не займався, просто до школи було чотири кілометри, доводилось і підбігти, щоб не запізнитись». Звичайно, я блефував, я не просто бігав, бо щойно навесні на районній шкільній спартакіаді зайняв перше місце в забігу на півтора кілометра. Щоправда, особливих тренувань з бігу в школі не було. Нам, сільським дітям степової України біг був  найдоступнішою розвагою з раннього дитинства. Одним словом набрав я 22 бали з 25 можливих. Медична комісія трохи придиралась, але пропустила, отже до училища зачислили.

І почалося… Оглушливі команди, виснажлива муштра, брудна робота з прибирання приміщень, постійне очікування лайки від сержантів. Сержантами були такі ж курсанти, як і ми, але вони встигли послужити в армії. Маючи армійський досвід та натерпівшись від армійських сержантів, вони зганяли на нас свою образу за перенесені поневіряння. Мене особисто ці гоніння не дуже допікали. Навіть найпротивніша робота з прибирання туалету не дуже пригнічувала, бо я змалечку чистив корівник, свинарник, курятник, кролячу яму. А зманіжені міські хлопці від такої роботи просто страждали. А ще страждали від стройової підготовки. Ця недолугувата незрозуміла муштра допікала навіть мене. Проте, маючи сильні ноги бігуна, я досить швидко і безболісно оволодів цим карбованим гусячим кроком, аби позбутись принизливих прискіпливих зауважень від сержантів. А я так не любив прогинатись перед ними. Зате любив при нагоді покепкувати з них, за що мені частенько перепадало виконувати в казармі поточні роботи позачергово. Виморювався звичайно, та авторитету серед хлопців додавалось, бо заперечити сержанту, особливо розгнівити його дуже цінувалось. Оскільки успішність в навчанні та виконанні обов’язків чи робіт заслуговувала подяки або ж зняття раніше накладеної догани, то за рік навчання моя карточка подяк і доган виявилась чистою, бо за витівки накладали догани, а за успіхи ті догани знімали. З навчанням у мене ладилось, з муштрою справлявся, стріляв влучно. А за родиною та Україною скучав дуже. Оскільки догани отримував частенько, то отримати короткочасне звільнення до міста у вихідні для мене було проблематично. Хоч хотілося там побувати, розважитись, з дівчатами познайомитись врешті-решт, та проситися у тих сержантів вважав принизливим. Але вихід знайшов. Згадав, що в школі непогано співав. Записався до хору, проявив здібності, тож частенько бував з концертною групою в школах,   інститутах, на підприємствах. Як правило, після концертів практикувались вечори танців, де дівчата сприймали курсантів досить привітно. Одним словом, прогалина в особистому житті теж частково заповнилась без знімання шапки перед сержантами. Та туга за ріднею, за Україною залишалась постійно. Особливо під час нічного чергування в казармі, коли всі сплять, а ти стоїш біля тумбочки наодинці з думками і спогадами. А десь серед ночі потяг, що простував від Риги до Сімферополя через рідний Херсон, перед мостом через Даугаву давав протяжний гудок, наче нагадував про розлуку. Так вийшло, що думки, навіяні цією ситуацією поступово вилились в перший вірш під назвою “Гудок”, який залишився в моєму записнику, зігравши помітну роль в майбутньому житті.

Зимову екзаменаційну сесію пройшов справно. Одна четвірка, дві п’ятірки, заліки без повторів. Особливо сподобалось двотижнева практика на аеродромі. Хоч і важкувато було при лагодженні бетонної злітної смуги, зате по літаках налазились досхочу. Могутні ТУ-4 – радянська копія американських “літаючих фортець”, стрімкі МІГ-17 та вже старенькі МІГ-15 справляли враження та викликали нетерпіння і свербіж в руках – коли ж від теорії долучимось до безпосереднього вивчення цієї зброї. Тож друге навчальне півріччя почали з піднесенням та старанням. Та навесні несподівана новина: училище з дальньої авіації підпорядковують до протиповітряної оборони, відповідно чому скорочують спеціальності щодо обслуговування бомбардувальників та залишають лише стосовно винищувачів. З 800 першокурсників на другий курс переведуть 200, 200 зачислять на перший курс без вступних екзаменів, ще 200 запропонують здавати вступні екзамени, інших 200 відчислять. На це курсанти зчинили неймовірний гамір, деякі закликали відмовитись від подальшого навчання. Тоді командування зробило нові збори, де пообіцяло, що найгірших 200 не буде відчислено, їх передадуть до інших училищ. Подіяло, взялись до навчання завзято. Здавши всі чотири екзамени на відмінно, опинився серед 200, яких переведено на другий курс. Та знову новина: з 800 відбирають 120 з найвищою успішністю і пропонують здавати вступні екзамени до вищих інженерних училищ. Я потрапляю серед тих 120. Що робити??? Адже ще два роки, і ти – лейтенант з усіма офіцерськими можливостями. А так ще п’ять літ  бути слухачем-рядовим. Та й невідомо, як воно складеться з навчанням у тому виші. Але один з викладачів порадив, що невідомо, чи вдасться лейтенантам здобути вищу освіту в майбутньому. Тож зараз, коли воно саме йде в руки, нерозумно відмовлятись. Послухався його і я. Щоправда, здавали тільки три найголовніші екзамени, два другорядні зарахували згідно поточної успішності в училищі. Я знову набрав 22 бали з 25 і отримав право вибору між Київським вищим інженерним радіотехнічним училищем і Мінським вищим зенітно – ракетним училищем. Звичайно ж Київ, рідна Україна, хіба ж можливий інший вибір? До того ж вступний екзамен з фізики приймала  така неймовірно красива викладачка з Києва, що ладен був попри всі переваги їхати саме до Києва, аби знову її побачити. З моїм другом – Миколою Сербиним, який навчався в училищі в іншому підрозділі шляхи розходяться, бо він відбуває продовжувати навчання в Красноярскому радіотехнічному училищі.

А я відбуваю в першу відпустку додому, хизуючись ладно пригнаною курсантською формою з голубими авіаційними погонами, а через місяць перетинаю прохідну училища в Києві, де зустрічаюсь з зовсім не військовим порядком. Училище розкидане в трьох різних дільницях. По вказівці з центрального парадного входу училища знаходжу подвір’я, де мені довго розтлумачують як пройти на третій поверх П-образної триповерхової будівлі,  де гуртуються рядові слухачі першого курсу. Нарешті потрапляю в велику кімнату з двома рядами ліжок, де бачу кілька знайомих по Даугавпілсу курсантів рядом з підполковником, а на одному з ліжок сплячого хлопця в картатій сорочці. Звично карбованим стройовим кроком йду доповідати підполковнику про прибуття. А він злякано махає на мене рукою і приглушено вимагає, щоб ішов тихіше. Здоровкається і посилає до гурту курсантів. Радісно вітаємось. Показуючи на сплячого хлопця, питаю, чому цивільні в казармі. Пояснюють: то не цивільний, а п’яний слухач п’ятого курсу. І підполковник дуже боїться, щоб його не розбудили, бо буянитиме. Дивною дисципліною зустріло мене моє нове місце навчання.

П’ятий курс, до якого нас підселили був останнім випуском слухачів-рядових. Бо після них КВІРТУ перейшло на підготовку виключно офіцерів, які після закінчення середніх училищ служили техніками в військах а потім вступали для отримання вищої інженерної освіти.  Та в зв’язку з надходженням в радіотехнічні війська новітніх автоматизованих систем управління виявилось, що рівень технічної освіти, на яку спроможні середні училища, замало для експлуатації вказаних систем, а випускників військових академій з їх досить високими військовими званнями і відповідно високою оплатою невигідно тримати на обслуговуванні. Тож потрібні лейтенанти з інженерною освітою. Ми добре підходили для цього, адже загальну підготовку середнього училища вже пройшли а для спеціальної ще не приступали. Тому на факультеті радіолокації навчались тільки офіцери після служби в військах, а на факультеті автоматизованих систем управління створили змішані групи.  В нашій учбовій групі з 25 слухачів було сім рядових, інші були офіцерами. Спочатку вони до нас відносились зверхньо, ба, навіть образливо, бо, прийнявши нас, довелось відмовити в прийомі такому ж числу офіцерів, багато з яких досягли 28-річного віку і згідно існуючого порядку втратили право на отримання очної вищої освіти. Та потім змирились, адже наша загальна підготовка виявилась більш якісною. Та й голови були менше засмічені рутиною військової служби. Тож швидше освоювали премудрості науки і відповідно могли надати допомогу. Пригадую, як наприкінці першого курсу, здаючи екзамен по фізиці і впевнено відповідаючи, несподівано почув від доцента Савченка «плохо». Ошелешений такою несподіванкою гарячково пригадую, як про це написано в конспекті. Повторюю знову і знову чую «плохо». Що за оказія? Раптом пригадую, що на лекції, аби скоротити, записав почуте по-своєму. Досі не розумію, яким чином зміг пригадати, як про це казав доцент. Ще раз відповідаю, але вже його словами на лекції. Задоволено промовляє: «Добре, що Ви поправились!» А потім, після відповіді на третє питання, де я додав дещо вивчене поза програмою, доцент навіть розчулився і поставив «відмінно». Щоправда відмінником я так і не став, бо, бувало, хлопчача самовпевненість часто шкодила ретельному опрацюванню. Спостерігаючи, як деякі із слухачів, особливо старшого віку стараються з усіх сил, а воно не виходить, хотілось брикнути і показати, що вчитимусь успішно, навіть не напрягаючись. Та не завжди так виходило, траплялись і проколи. Хоча за всі п’ять років я нічого ні разу не перездавав, а пару трійок все таки схопив. Причина не стільки в мені особисто, скільки в існуючій тоді системі, яка давала можливість не тільки скористатись шпаргалкою, але й вирахувати або й помітити білет. Хоча це тягло на кримінальну відповідальність, але ми пробували відпрацьовувати й такі варіанти. Бувало, вдавалось. А коли не вдавалось, то й проскакували оті трійки. Треба зазначити, що багато чого було набуто й поза програмою навчання. Записувались на всякі гуртки. Перш за все в наукові, аби розширити кругозір. В розважальні: хор, бальні танці, іноземна мова. Звичайно ж в спортивні секції. Я спочатку зайнявся бігом, навіть отримав третій розряд з кросу на 3 кілометри. Щоправда, вистачало кращих за мене бігунів, що й привело до несподіванки. Якось на другому курсі довелось мені бігти на змаганнях не на довгу дистанцію, а на 400 метрів. Власне мене попросили збігати, бо не було підготовлено бігуна від нашої команди. Я рвонув, але моя підготовка не була розрахована на цю дистанцію. Я зірвав себе, ледве добіг і мало не впав. Так стало зле, що я побоювався за своє здоров’я. Рішуче порвав з біговим спортом, а от кидати спорт взагалі не хотілось. Поцікавився всякими видами спорту. Хтось натякнув спробувати  фехтування.  В училищі такої секції не було, тож ходив до Будинку офіцерів. Прийняли, хоч спочатку випробували, чи не злякаюсь. Щоправда, вистачило мене років на два, бо на старших курсах навчатись стало важче, доводилось економно розраховувати час. Оскільки  фехтування було рідкісним видом спорту, то мене залучали кожні півроку на змагання. Врешті-решт третій розряд з фехтування на рапірах я отримав. Хоча не стільки завдяки спортивній майстерності, скільки Шурочкі – працівниці креслярського залу. Ця білявка так вражала своє витонченою красою, що в мене серце готове було вискочити з грудей від її погляду. Сталося так, що під час змагань, коли я вже програвав бій, до спортивного залу несподівано зайшла Шурочка. В мене аж в голові зашуміло: «невже програю?». Де й сили взялись, так кинувся на свого противника, так невпинно наступав, що він розгубився і програв. Оскільки мій виграш дав змогу піднятись в турнірній таблиці не тільки нашому курсу, а й нашому факультету, мені були так вдячні, що присвоїли третій розряд.

Та неабияким здобутком під час навчання в КВІРТУ виявилась і моя літературна діяльність. Почалось з того вірша “Гудок”, якого я написав в Даугавпілсі. Якось під час самостійної підготовки я зробив перерву і пішов пройтись, а мій записник залишився на робочому столі. Коли я повернувся, то побачив, що хлопці читають в моєму записнику вірша і кепкують над ним. Розлютившись, що вони долучились до мого особистого і потаємного, кинувся забирати записника, чим тільки потішив їх. Хоч ми і посварились, та один з наших слухачів, який приймав участь в літературному гуртку запросив мене на одне з занять цього гуртка. Сприйняли мене привітно, порадили цим зайнятись серйозно. Не скажу, що мене це дуже зацікавило, але став потроху писати, бо  членство в гуртку вимагало періодичного надання власних творів. Звичайно, за браком часу писав їх нашвидкоруч, подавав “сирими” і недопрацьованими, за що дорікали, але відзначали їх свіжими і цікавими. Кілька моїх віршів помістили в виданому в нашому училищі збірнику. Одного вірша навіть надрукували в газеті Київського військового округу. До речі, членів гуртка періодично запрошували до участі в заходах цієї газети, а декому рекомендували долучитись до участі в одному з республіканських видань. Побував там і я з товаришем по гуртку, але так не сподобалась царююча там атмосфера ідолопоклонства, запопадливості, що ми там більше не з’являлись. До того ж навчання щодалі важчало та вимагало повного використання не тільки учбового часу, а й вільного.

Напруга в навчанні ускладнювалась ще й тим, що програма складалась з предметів здебільшого технічного а не військового змісту. Якщо наші слухачі-офіцери мали особисті пістолети, які зберігались в зброярнях училища, то слухачі-рядові ніякої особистої зброї не мали взагалі. Коли ж нас зрідка долучали до несення караульної служби по охороні різних військових об’єктів, нам тимчасово видавали карабіни з батальйону охорони. А постріляти таки кортіло. Тож, дізнавшись, що провадиться набір добровольців для допомоги Кубі від іноземної агресії, причому тільки з рядового воїнства, майже всі слухачі-рядові написали заяви з проханням дозволити вступити до лав добровольців. Політичне керівництво дуже високо оцінило наш порив, бо це свідчило про високий рівень політичної виховної роботи.    Зате армійське керівництво дотримувалось інших поглядів. До зібраних в клубі заявників з короткою промовою звернувся генерал-кадровик: “Ви справляєтесь з навчанням?” – “Так, особливих претензій нам не виставляють!” “От і навчайтесь!”- відповідає генерал. “ А для того, щоб послати на допомогу Кубі, у нас досить баранячих лобів.”  Така оцінка генерала нас не просто переконала, а вкарбувала на все життя усвідомлення, що ми не відносимось до “баранячих лобів”. Це усвідомлення дуже допомагало нам під час майбутньої служби в військах не нервувати та не сприймати всерйоз необґрунтованих претензій високих начальників, серед яких таки багатенько траплялось тих “баранячих лобів.”

Починаючи з третього курсу  ми все більше поринали в спеціалізацію, водночас долучаючись до наукових досліджень, які мали б стати основою для дипломного проекту. Разом з моїм другом Сашком Кантишевим зайнялись цікавою темою про параметрони, проводили дослідження щодо можливості їх застосування в обчислювальній техніці. Наш науковий керівник всіляко нас підтримував і наставляв. Врешті-решт за підсумками цих робіт ми отримали свідоцтво про раціоналізаторську пропозицію. Потім з’ясувалось, що наш керівник за цю тему отримав свідоцтво на винахід. Зрадівши, ми звернулись до нього з проханням продовжити ці дослідження для розробки нашого дипломного проекту. Але були прикро вражені його відмовою. Довелось терміново шукати тему та керівника для дипломного проектування. Звичайно знайшли, хоч тема виявилась буденною і сірою, бо це була розробка приймально-передавального пристрою для електронно-обчислювальної машини “Дніпро”. Оскільки мені випало розробляти саме приймальну частину пристрою, то знадобилось ознайомитись не тільки з видами кодування та перетворення інформації в різних системах зв’язку, а й з різними видами відображення інформації на різних носіях. Довелось добряче поколупатись в матеріалах науково-дослідного інституту зв’язку, навіть притягти дещо побачене на американській виставці, яка в 1964 році вперше в історії наших відносин демонструвалась в Києві. Зате мій дипломний проект  було високо оцінено, мені навіть здалося, що запропонують продовжити дослідницьку роботу. Моя наївність стане зрозумілою лише тоді, коли я дізнаюсь, що на дослідницьку роботу та на службу  в таких установах призначення вже давно розподілені не за успішністю, а за домовленістю між можновладцями стосовно своїх чад. А мені та іншим простолюдинам з плебсу уготовано місце на так званих точках. Бувало, що й чада туди потрапляли, але років на два, аби в особовій справі з’явилась відмітка про службу в діючих військах, особливо якщо поблизу державного кордону. Далі невидима для загалу рука впевнено рухала їх в благополуччя.

Отже, влітку 1965 року я разом з трьома інженер-лейтенантами з нашого випуску отримав призначення на захований в карельських лісах радіотехнічний батальйон в 8 кілометрах від фінського кордону та в 28 кілометрах від містечка Сортавала. Щоправда новітня автоматизована система управління, якою ми мали опікуватись, знаходилась ще на складі в заводській упаковці і почне розгортатись десь через два роки. Поки що нас знайомили з військовими порядками, долучали до чергування на командному пункті, взагалі по військовій частині та до різних поточних робіт. Мене взагалі кілька місяців тримали в радіотехнічному полку, до якого відносився вказаний батальйон. Сталося так, що після нашого прибуття в полк нам дозволили бути присутніми на командному пункті під час забезпечення польотів авіаційного полку. Ми зацікавлено спостерігали за ходом бойової роботи. Раптом доповіли, що вийшла з ладу допоміжна радіолокаційна станція, що знаходилась поблизу командного пункту, а начальник станції відсутній, бо задіяний на чергуванні. Командир полку, побачивши мене, наказав розібратись, що там сталось на станції, і доповісти. Хоч я   спеціаліст по автоматизації, а не по радіолокації, це нікого не цікавило. Довелось братись до справи. Щоправда, поломка виявилась незначною: просто не крутилась антена. Глянув на схему станції, знайшов вимикач струму на схемі та на самій станції, впевнився, що напруга не надходить, наказав замінити вимикач. Сержант швидко знайшов запасний вимикач, замінив, все наладилось. Я повернувся на командний пункт, доповів, та там про це вже знали, бо запрацював виносний індикатор. Командир полку схвально глянув на мене, вказав заступнику по технічній частині, щоб при необхідності залучав мене до ремонту як спроможного фахівця.

З того й почалось моє мотання по різних підрозділах на різних ремонтах. За цей час навіть в закордонне відрядження трохи не потрапив. Власне кажучи, вже оформили справу, підготували 12 фотографій в цивільній одежі, сказали, що за два тижні відходить транспорт.  Та раптом все стихло. Якось при зустрічі командир полку сказав, що отримали відбій, але, можливо, пошлють на два місяці в Болгарію. Та й те не відбулось. Пізніше стало зрозуміло, що збирались посилати в Індонезію, а там стався переворот. Сухарто, який замінив Сукарно, круто повернув в бік Америки. Довелось нашим звідти прибратись, тож і мене не послали. Покрутившись по ремонтах, на підміні командира новоствореного радіотехнічного підрозділу, та на навчанні молодого поповнення, врешті-решт прибув в свій радіотехнічний батальйон, ознайомився зі структурою, з офіцерами, облаштувався в гуртожитку.  Долучився до періодичного рутинного чергування по військовій частині, що складалось з добових перевірок забезпечуючих служб, порядку в казармах, охорони на технічній позиції та в жилому містечку для сімей офіцерів, тощо. Незабаром здав іспит для чергування оперативним командного пункту, де збиралась інформація про повітряну обстановку від окремих підрозділів та місцевих локаторів, оброблялась, узагальнювалась та передавалась на командний пункт радіотехнічного полку. Оскільки командний пункт знаходився в 8 кілометрах від державного кордону, то відповідальність за недопущення перетину кордону як повітряними об’єктами з Фінляндії так і з радянської сторони була дуже високою. Траплялось, що агентурна розвідка комітету державної безпеки не просто перевіряла, але й по-справжньому допитувала чергових осіб радіотехнічних військ, якщо зміст наданої обстановки не співпадав з їх агентурними даними. Близькість державного кордону додавала клопоту, адже вночі черговий по військовій частині ходив перевіряти охорону командного пункту, що знаходився на відстані 2 кілометрів від розташування штабу військової частини та жилого містечка. А ті 2 кілометра ніким не охоронялись. Тож  пістолет та дві обойми патронів – оце і вся особиста оборона. Хоч напад з-за кордону був маловірогідний завдяки прикордонній службі, а хижаки в лісах таки водились.

Звичайно набутий досвід по ремонту радіолокаційної техніки та автоматизованих систем управління під час мого перебування в радіотехнічному полку не залишився поза увагою головного інженера радіотехнічного центру. Як правило, при серйозних поломках техніки в маловисотних підрозділах для допомоги посилали саме мене. Командирами таких підрозділів часто призначались офіцери з останнього призову часів війни, яким дали можливість дослужити до виходу на пенсію. Техніку вони не знали та й не могли знати, бо під час війни їх готували на прискорених курсах. А от давати вказівки, здобрені патетикою про відповідальність вони полюбляли. Пригадую як в перший же мій приїзд для ремонту в маловисотний  підрозділ поблизу містечка Салмі відбулась моя перепалка з командиром. Приступаючи до ремонту, я перш за все попросив технічний опис та принципові схеми радіолокатора. Аж раптом командир відмовив і наказав брати викрутку і крутити. Мене це просто розсмішило а його розлютило. Я змушений був пожалітись по телефону заступнику командира радіотехнічної бригади по технічній частині полковнику Ганієву про ситуацію. Той порекомендував послати того командира подалі. А я відповів, що не можу, адже він ветеран війни – у нього воєнний досвід. Ганієв аж розсміявся і пояснив, що цей капітан з останнього воєнного призову, а у цих офіцерів весь воєнний досвід полягає в тому, щоб першим крикнути: “ За Родіну, за Сталіна, вперьод!” На більше вони не здатні. Тримають їх на службі аби дати дотягти до пенсії, а потім всіх позвільняють, як непотрібний баласт. А нам треба забезпечувати боєздатний стан озброєння і техніки, незважаючи на їх апломб. Тож треба поменше слухати того командира а робити свою справу. Відразу ж він наказав тому командиру надати лейтенанту все, що він скаже і не заважати йому. Слух про цей випадок розповсюдився по інших підрозділах, і мені більше ніхто не наважувався давати вказівки зате забезпечували потреби. До того ж ремонти в підрозділах було для мене не головним, бо основна робота була на автоматизованому командному пункті батальйону.

Незабаром прибула заводська бригада для розгортання та вводу в дію апаратури автоматизованого командного пункту, а весь його офіцерський склад по встановленій черзі пройшов перепідготовку на Центральних офіцерських курсах в  місті Володимирі. Перепідготовка та безпосередня участь в розгортанні, перевірці та прийманні виконаних робіт від заводської бригади забезпечило можливість перейти до автоматизованої роботи командних пунктів радіотехнічних підрозділів та якісно підвищити можливості створеної з двох радіотехнічних полків радіотехнічної бригади по забезпеченню винищувальної авіації та зенітно-ракетних військ Ленінградської армії протиповітряної  оборони. Особисто для мене форсування цієї автоматизації призвело до втрати деяких службових можливостей. Як виявилось, мене планували послати для виконання інтернаціонального обов’язку в Демократичну Республіку В’єтнам, але Москва заборонила відривати від заходів по вводу в дію новітньої автоматизованої системи офіцерів, які пройшли підготовку на офіцерських курсах в місті Володимирі. На отриманій в військах посаді мене через рік підвищують в військовому званні до старшого лейтенанта, ще через три роки до капітана, а в 1970 році  призначають заступником командира-головним інженером радіотехнічного центру в Порхові Псковської області. Оскільки проживав в гуртожитку, ніякої меблі не мав, одежа вмістилася в чемодан, то проблем з переїздом не було. Щоправда, після представлення в штабі радіотехнічної бригади довелось по дорозі з Ленінграду заїхати в підпорядковану вказаному центру радіотехнічну роту біля містечка Уторгош, де вже дві доби як вийшли з ладу обидва радіовисотоміри. Прибуваю, застаю там заклопотаного капітана-інженера з технічної групи Ленінградської армії протиповітряної оборони, підключаюсь. Бідкається, що ніяк не відшукати причини. Пробую розібратись, хоч не вірю в свою спроможність, бо ж в цій групі зібрані найбільш підготовані інженери, яких викликають лише в екстрених ситуаціях. Що не пробуємо, ніяк не витягти необхідну потужність генерації. А час спливає, зі штабу бригади вкотре підганяють, вимагають хоча б один висотомір ввести в дію. Вже безнадійно обстежуючи поглядом цю залізяку, раптом помічаю, що клістрон – головний елемент генерації знаходиться поза резонаторною камерою. Показую капітану, той аж вилаявся. Гукає сержанта- начальника станції та питає, чим той дивився, коли заміняв. Поставили правильно, настроїли, все запрацювало. Те ж саме на другому висотомірі. Поки доїхав до місця призначення, вже пройшла інформація про успішний початок, прийняли приязно. По посаді належало займати трикімнатну квартиру. Ледве умовив, щоб дали однокімнатну, бо навіщо холостяку така розкіш. Розбирався що й до чого тижнів зо два, бо крім самого радіотехнічного центру було п’ять так званих маловисотних постів в трьох областях: Псковській, Ленінградській та Новгородській. Особливу цінність в моєму робочому кабінеті являв собою окремий сейф, бо в ньому зберігались каністри спирту для обслуговування техніки. Через деякий час по прийнятті справ та огляду техніки у всіх підрозділах поцікавився у начальника центру, чи має які претензії до виконання мною обов’язків. Виявляється не має.  Пізніше пояснив, що бачить мене в постійній роботі та ще задоволений, що ніколи не бачив п’яним. Коли ж я здивувався, хіба ж таке можливо, він пояснив, що мій попередник свій робочий день починав з сейфу, в якому зберігався спирт для проведення обслуговування техніки всього радіотехнічного центру, а невдовзі по обідній перерві закінчував повним відключенням. Звичайно я був шокований почутим, бо навіть не міг такого уявити. Щоправда, довелось змиритись, що спирт часто витрачався не  за призначенням. Дуже відзначався заступник командира по тилу, бо тому все треба було щось діставати. Заступник з політичної частини та начальник штабу теж прикладались до дармової склянки. Начальник центру – чемна і врівноважена людина, зрідка просив налити фляжку, відбуваючи у відрядження. Взагалі постачання спирту були значним. Вище керівництво не прискіпувалось, бо знало, що, враховуючи досвід бойових дій у Вьєтнамі та на Близькому Сході, терміново велись роботи по укриттю техніки в бетонних спорудах. А  постачання матеріалів та необхідної будівельної техніки було незадовільним, і військові змушені були все це діставати в різних господарствах, де без спирту було не обійтись.

Чотири роки на новій посаді промайнули як один день. В повному обсязі введена в дію новітня автоматизована система з високопродуктивною обчислювальною технікою в її основі та сумісно розташований і пов’язаний з нею автоматизований пункт наведення винищувальної авіації. Забезпечено автоматизовану цифрову передачу інформації про повітряну обстановку пунктам управління сусідніх зенітно-ракетних бригад. Обладнано захисними спорудами більшість раділокаторів та автоматизованих пунктів управління. Отримано відповідне посаді звання майора. Значне зрушення навіть в особистому житті, бо після низки нетривалих, хоча і досить яскравих любовних романів досягнуто згоду на можливий шлюб з серйозною і цікавою дівчиною. Одним словом, пора насолоджуватись досягнутими здобутками і неспішним плином життя. Та військова служба раптово вносить своє коригування. Спочатку керівництво планує командирувати мене радником в Єгипет, але, дізнавшись, що я не одружений, здивовано розмірковує і врешті-решт відмовляється від такого варіанту. Невдовзі мені пропонують згідно плану заміни посаду заступника по технічній частині командира радіотехнічного батальйону, півострів Канін в Баренцовому морі. З одного боку втрачаю, бо впевнений, що техніка там морально застаріла. З іншого боку вигідно, бо там вислуга років і оплата йдуть в подвійному розмірі, та й заміна буде через два роки. Даю згоду на заміну тільки тоді, коли моя наречена погоджується приїхати до мене в те невідоме Заполяр’я.

Здаю справи, розраховуюсь з військовою частиною, відправляю до мами на село контейнером холодильник, диван, телевізор, посуд постіль та інше нажите наодинці. В великий чемодан складаю військову та цивільну одежу, дещо з книжок та нотаток. Дещо залишаю в зданій квартирі, можливо,знадобиться тим, хто її займатиме далі. Прощаюсь зі знайомими та ввечері відбуваю до Пскова, аби вранішнім літаком летіти на Архангельськ. Досі смішно згадати, що одягнув повсякденну форму при чоботях, бо вважав, що в місті Архангельськ, а тим більше в тій Шойні, де служитиму, ходять тільки в чоботях. Виявилось, що Архангельськ цілком пристойне місто, хоча подекуди таки були дощаті тротуари. Та й погода цілком літня, без особливостей. В штабі радіотехнічного полку прийняли привітно, хоча заступник командира з технічної частини цілком серйозно пропонував мені зайняти його місце з перспективою незабаром отримати звання підполковника, а сам з радістю був готовий відбути в ту Шойну, бо це давало більшу вислугу років та й більші статки за рахунок подвійних пільг. Звичайно, я навіть слухати цього не хотів, бо через два роки сам сподівався замінитись на інше місце служби в більш привабливу місцевість. Тож пройшов інструктаж в командира полку та його заступників, отримав настанови та деякі доручення і на старенькому ЛІ-2 вилетів на Мезень, а звідти на АН-2 в саму Шойну. Шойна відома тим, що має дві злітні смуги розташовані перпендикулярно, а це дозволяє нормальний зліт і посадка при любому напрямі вітру. Шойна якоїсь сталої вуличної мережі не має, будівлі розкидані переважно на природних узвишшях. Піщана поверхня дозволяє прокладати зручні проїздні шляхи та міняти їх залежно від потреб. Причал, містечко прикордонників, кілька складських приміщень, школа та сільрада розташовані кучно, інше розкидано без особливого плану. Скрізь купи металевих бочок з-під палива та мастильних матеріалів. На мене вже чекає якийсь спереду ніби трактор з кузовом вантажного авто зверху. Питаю у зустрічаючого старшого лейтенанта про призначення цього транспортного засобу. ГТС-2, тобто гусеничний транспортер середній. Що ж, звикатиму. До батальону близько трьох кілометрів. Ще здалеку помічаю радіолокатори П-14, К-66 з висотомірами ПРВ-13, а по під’їзді до розташування П-12 з висотоміром ПРВ-11, причепи старезної автоматизованої системи та антени зв’язку з винищувачами. З капітальних будов виділяються казарма з різними службовими блоками загального застосування, в тому числі їдальня, баня та інші допоміжні, двоповерховий штаб, два двоповерхові чотириквартирні житлові будинки та десятка півтора дерев’яних двоквартирних будинків. Підземний командний пункт зовні не кидається в вічі, хіба що антени зв’язку видають його знаходження. Прийняли приязно, не дуже розпитуючи подробиці. Наказали займати належну по посаді трикімнатну квартиру. Пізніше, довідавшись, що начальник радіолокаційного підрозділу разом з дружиною та двома синами займає однокімнатну, я спробую помінятись з ним. А командир батальйону рішуче не погодиться, мотивуючи тим, що не знає, як довго я тут служитиму, а тому, хто мене замінить, нічого буде надати. Пізніше я дивуватимусь тому, як передбачливо діяв той командир. Справи прийняв швидко, бо порівняно з тим, що було мені підпорядковано на колишньому місці служби, тут виявилось в кілька разів менше, хіба що запасного майна  та матеріалів на одиницю техніки припадало значно більше. Щодня вранці під час розводу ледве помітний на великій висоті поволі і нечутно пролітав американський розвідник, а на морському горизонті досить часто з’являвся сірий силует розвідувального корабля НАТО. Тож на другий день по прибуттю перевірив готовність ЗПУ-2, єдиної “найгрізнішої” зброї батальйону.  Потекла повсякденна рутинна діяльність по забезпеченню готовності техніки: зрідка особиста участь в перевірці роботоздатності техніки, екстреному ремонті, поточних регламентних роботах. В вихідні знайомився з установами, магазинами, складами Шойни, зустрічав прибуваючі судна та літаки. Був здивований наявністю в Шойні досить видних жінок і привабливих дівчат. Як виявилось, тут осіло досить багато висланих радянською владою куркулів та інших асоціальних елементів разом з сім’ями. А вони вміли оточити себе різними розкошами і супутницями життя в тому числі. Офіцерські жінки, дізнавшись, що я холостяк, натякали на допомогу в виборі найкращої і найвигіднішої з дівчат, та я їх старання відразу зупинив, бо вже вислав виклик моїй Порховській нареченій з переліком всіх незручностей і труднощів тутешнього життя і чекав на її прибуття. Окриляло, що її той перелік не злякав, налаштована була разом зі мною справлятись з труднощами, чекала на виклик. Добиралась моя Людмила майже тиждень з пересадками по маршруту: Порхов, Ленінград, Архангельськ, Мезень, Шойна з затримками відповідно погодним умовам. Та  на День Конституції вже обживала порожню трикімнатну квартиру. Дружина замполіта, чиї двері були поряд з нашими, відразу взяла її під опіку, розповіла де і чим розжитись. Адже офіцерам було положено отримувати полярний пайок, в тому числі на членів сім’ї, тож сусідка добилась, щоб на  Людмилу його теж видавали, не чекаючи, коли одружимось офіційно. А нам так гарно було бути разом після розлуки, так були зайняті своїм особистим життям, що все ніколи було згадати про ті формальності.  Аж тут як грім з ясного неба, для мене приходить команда з полку відбути на три місяці в місто Володимир на центральні курси для вивчення новітнього радіолокаційного комплексу. Як же ми заметушились!

Добре, що командира батальйону дуже шанувала місцева влада. Тож затримки з оформленням шлюбу не було. Моя наречена здогадалась привезти з собою весільну сукню та дещо з вишуканих напоїв. Терміново придбали на місцевих складах необхідний посуд. Людмилу дуже здивувало, що там знайшовся кришталь, бо в той час це був дефіцит навіть на Великій землі. А скільки радості додала офіцерам ця небуденна подія, в Шойні ще довго згадували, бо таке трапилось вперше. А новоспечена подружня пара за кілька днів була вже в Архангельську. Поки я оформив командировку, отримав належне грошове забезпечення, моя дружина встигла побувати Архангельському аптекоуправлінні, де  її добре знали, бо після закінчення Ленінградського фармацевтичного училища вона в Вологодській області п’ять років завідувала аптекою, яка відносилась до цього управління. Щоправда я про це довідаюсь тільки через два місяці. Добрались до Володимира, зняли кімнатку в одної бабусі, де й проходив наш медовий місяць. Вдень я ходив на навчання, вона по магазинах, ввечері бували на концертах, в вихідні на екскурсіях. Десь місяців через два я помітив, що вона стривожена і навіть зла. Виявилось, що завагітніла. Я зрадів, а вона не дуже. Не сподівалась, що так відразу. Ще й повідомлення з аптекоуправління надійшло: пропонують працювати завідуючою аптекою в Шойні – там звільняється місце. Скільки не вмовляв, не послухалась. Працюватиму, і все. Так і довчався я на тих курсах вже наодинці. Щоправда, придбав небачену досі надсучасну електроплитку “Мрія” і вислав їй поштою. Отримав дуже вдячного листа, бо, як виявилось, такої зручної і ефективної плити в Шойні ще не бачили. Ледве дочекався закінчення того навчання і притьмом додому. А там вже весна, сніги тануть, техніку заливає, кабелі замокають. Одним словом, довелось покрутитись. Ніколи й з дружиною порадіти, як там підростає вона, бо вже налаштувались, що матимемо дочку. Душа радіє, а голова в тривозі: як і де народжувати, бо найближчий родильний будинок знаходиться за 90 кілометрів, добиратись до нього тільки літаком.

В травні знову несподівано викликають в Архангельськ. Як виявилось, на медичну комісію. А впевнившись, що здоровий, майже примусово пропонують вступати на щойно створений факультет керівного інженерного складу військової інженерної академії в місті Харкові, бо за посадою і іншими вимогами тільки я в Архангельській армії ПВО підходжу. Як не викручувався, довелось погодитись. В академії нас чекала тривога і непорозуміння. Військових інженерів більше не готуватимуть. Скорочуються кафедри технічної підготовки. Ніхто не знав, для чого готуватимуть нас. Зате охочих пристосувати існуючі факультети для підготовки нового контингенту спеціалістів було аж забагато. Та й охочих навчатись на них було чимало. Серед абітурієнтів вже точилось неприховане змагання. Тон задавали кілька прибулих з штабних структур. Якось, готуючись до першого, вважалось найскладнішого екзамену  з математики, я попросив повернутись до розгляду одного з питань, бо не все зрозумів. А один з підполковників, що прибули з Київської армії ПВО, зневажливо кинув: «Чого взагалі сюди подався, якщо не розумієш?» Це мене здивувало, але й розлютило не менше. Довелось напружитись, зате проскочив. Зарозумілого ж підполковника відчислили після першого екзамену. В підсумку отримую звичні 22 бали з 25 можливих. Приймають, наказують прибути в кінці серпня на навчання. В полку зраділи, адже мають право свого офіцера призначити на вигідну посаду в пільговій місцевості. Порадившись з дружиною, вирішили, що поїде до своїх батьків та там і народжуватиме дитину, бо ж вона вже на передостанньому місяці вагітності. А, коли облаштуюсь в Харкові, заберу їх до себе.

Коли з старенького АН-2 вийшли на льотному полі в Мезені, дружина глибоко втягнула повітря і розчулено заявила: “Як травою пахне!” Я ніколи не звертав уваги на те, що в Шойні, в тундрі, де трава не росте, не пахне травою. Тож вперше дізнався, як гостро реагують жінки під час вагітності на запахи. Та після першого уроку по пізнанню дивної жіночої примхливості  на мене чекало ще більше здивування, коли після древнього ЛІ-2 до Архангельська і сучасного ТУ-104 далі дружина  з хижою жадобою кинулась на клубніку в першої ж зустрічної торговки в Ленінграді. Моя вища освіта не проливала світло на такі викрутаси особливого жіночого стану. І коли з її ленінградською тітонькою ми вештались по різних крамницях, я вже мовчки складав до валізи пакунки з різними дитячими речами та невідомими мені належностями. Тож до оселі її батьків ми прибули з усім необхідним для породіллі. Здивувало, що обидві її бабусі з задоволенням поглядали на чималий живіт Людмили а хвалили мене. Зате тішило те, що залишаю вагітну дружину на догляд трьох прилітніх жінок, кожна з яких народила і виростила по кілька дітей. Отже більш-менш заспокоєним відбув до Харкова. До незвичного контингенту слухачів в академії віднеслись уважно. Кожного забезпечили житлом: холостякам місце в гуртожитку, сімейним кімнату чи дві залежно від кількості дітей. Мені довелось довести що дитина незабаром з’явиться. Дали кімнату в трикімнатній квартирі, де мешкали ще дві такі сім’ї.

Учбове навантаження було значним, бо всі кафедри намагались довести, що саме їх наука нам конче потрібна. Це призводило до непорозумінь, адже не тільки підготовка слухачів а й плани кожного з них на майбутнє суттєво відрізнялись. В вимогах для  вступу значилось військове звання майор, а серед прийнятих було чимало капітанів і навіть один старший лейтенант. Як виявилось, поважні військові начальники направили сюди своїх синків, які, закінчивши інститути з військовими кафедрами, були прийняті в штаби на кадрову військову службу, але сприймались без належного розуміння. Можливо саме ради них і були створені ці учбові заклади керівного інженерного складу, Як виявилось в майбутньому, саме вони отримали призначення в штаби, науково-дослідні інститути і таке інше. А інженери з військ знову опинились в діючих частинах хоч і з деяким підвищенням. Все ж рівень підготовки після цієї академії значно виріс, володіння технікою і озброєнням стало всебічним, що дозволяло швидше вводити в дію новітні радіолокатори і комплекси. Навіть загальна підготовка зросла. Якось на першому з занять по іноземній мові я ледве склеїв два німецьких речення, бо давно цим не займався. А на перерві до мене підступили кілька постарших слухачів і питають: “Ти що це собі дозволяєш?” Я вибачаюсь, що підвів групу, бо геть все забув. Та після їх пояснень мені стало просто смішно. Озлились на мене не за те, що я слабо відповів. Виявляється, вони не можуть нічого сказати по-німецьки. А тепер викладач вимагатиме більше, орієнтуючись на мою відповідь, і, отже, їм буде дуже скрутно. Спотикався я і на політичних питаннях, бо ставив їх гостро, а, як виявилось, треба було все згладжувати і підлаштовуватись, щоб велич країни переможного соціалізму не піддавалась щонайменшому сумніву. Щодо окозамилювання, то академія була на висоті. Було прийнято, що всі випускники мають здати на певний спортивний розряд. А які з нас спортсмени, коли більшість до сорока років досягає. Вихід знайшли і тут. Виправити все мала стрільба. Отже, наших безрозрядників везуть на стрільбище виконувати стрільбу з автомата Калашникова лежачи, стоячи і з коліна. Стріляю і я. Опісля дізнаюсь, що мені записали другий розряд. Дивуюсь, адже я ніколи не стріляв цієї вправи. Мені пояснюють, що тим, хто не попав взагалі, записали третій розряд. А оскільки я щось таки попав, мені записали другий. Щодо успішності, то я був десь посередині, хоча дві трійки таки схопив. Одну з політичних дисциплін, бо на екзамені замість заданої для відповіді ленінської роботи розповів про іншу, схожу за назвою. Спробував поправитись, та полковник не дозволив, причому, як я гадаю, тому, що на одній з лекцій я задав каверзне питання, на яке він ухилився відповідати. А другу трійку схопив на тактиці, бо не назвав серед бойових документів один з планів, який раніше вживався а останнім часом був виключений  з обов’язкових. Приймаючий екзамен викладач на лекції спеціально наголошував на це, а присутній на екзамені перевіряючий з керівництва академії цього не знав і вимагав, щоб відповідали по-старому. Викладач червонів, але не спромігся йому заперечити. Отак за правильну відповідь мені знизили оцінку на екзамені. Щоправда, незабаром, а саме під час призначення для подальшої служби виявилось, що вирішального значення ці оцінки не мали, бо все вирішувалось здебільшого за протекцією. Один з колишніх студентів, з яким ми приятелювали, бо наші дружини і наші діти були практично ровесниками, опісля відверто розповів, як він отримував призначення. Його батько, полковник, приїхавши до Харкова за день до розподілу, зустрівся з начальником курсу, теж полковником. Посиділи за чарчиною, пом’янули бойових друзів та між іншим порадились про дітей. Домовились, щоб син-випускник погоджувався на запропоновану пропозицію без зайвих запитань. Як з’ясувалось, за призначенням на чергову посаду викликали трьох випускників. Першому, повному відміннику, запропонували інженерну посаду в радіотехнічних військах. Оскільки тому раніше обіцяли призначити науковим працівником, той відмовився. Порадили зайти пізніше. Наш знайомий погодився відразу і опинився на інженерній посаді в тих самих радіотехнічних військах але в Москві та ще й квартиру отримав практично відразу. Мені запропонували посаду заступника командира радіотехнічного полку в місті Омську. Я звичайно погодився, хоч для мене така пропозиція була невтішною, бо нас готували, як алгоритмістів автоматизованих командних пунктів особливих корпусів протиповітряної оборони, які були розташовані навколо Москви. Як виявилось, таких пунктів ще немає. До речі, через десять років, коли я вже готувався до звільнення в запас, я служив на одному з обчислювальних центрів, де ще тільки відпрацьовувались програми для тих пунктів. Та все порушила дружина, дорікнувши, що слухачів з успішністю навіть гіршою моєї призначають он на науково-дослідні полігони. Так трапилось, що випадково мені пожалівся один з тих  призначених, що не уявляє, як він справиться на тому полігоні. Я запропонував помінятись призначенням зі мною. Начальник курсу був здивований нашим рішенням, але добився заміни. Отже, відправивши дещо з речей до військової частини 03080 в місто Приозерськ Джезказганської області в Казахстані та провідавши рідню, подались в той Казахстан і ми.

Їхали майже три дні. Чим ближче під’їздили, тим сильніше похмурніла дружина а під кінець майже плакала. За Карагандою безкрайній голий вигорілий кам’янистий степ справляв гнітюче враження. Зійшли на станції Сари-Шаган, далі 13 кілометрів автобусом, і ось містечко Приозерськ на 80 тисяч жителів з двох до дев’яти поверховими будинками. Власне сам полігон займає територію в радіусі близько 300 кілометрів від міста. На ній розкидані об’єкти різного призначення – так звані площадки. Головна площадка номер 40 розташована практично в самому місті. Учбовий центр для виконання практичних стрільб зенітно-ракетними військами за участю підрозділів радіотехнічних військ розташований за  100 кілометрів від міста. Саме туди я мав би бути спрямований. Але на єдину вакансію, що там була, вже отримав призначення випускник академії, що прибув на кілька днів раніше за мене. Тому мені запропонували посаду на учбовому центрі протиракетної оборони, що розташований за 100 кілометрів від міста в іншому напрямку. Довелось погодитись. Та ще й цікавість пройняла, бо протиракетна оборона ґрунтується на інших принципах та іншій, більш сучасній технологічній основі. Щодо цікавості сподівання справдились, а щодо самої служби, власне її організації, то потрапив в жахливе становище. Жити довелось переважно на тій площадці, а дома, тобто в місті перебували тільки в вихідні суботу та неділю та ще в середу приїздили на ніч. Фактично жили на роботі, а додому навідувались в гості. До того ж мене поставили на посаду старшого інженера обчислювальної машини, а насправді змусили займатись антенною системою. Освоїв я цей напрямок без особливих труднощів. Щороку, як правило в літній час бойові частини з Підмосков’я по черзі приїздили до нас для виконання учбових стрільб. Техніку ми передавали їм, а самі виконували обов’язки інструкторів.  Основна ж діяльність полягала в супроводі особливо важливих космічних об’єктів.  Звичайно ж постійно займались загальновійськовою підготовкою,  з якою на моє здивування  офіцери на полігоні виглядали дуже невмілими, а от в вільний час чим тільки вони не займались. Особлива увага надавалась чеканці по металу, адже його вистачало  серед різної списаної техніки. А мій сусід по кімнаті був філателістом. То ж і я зацікавився цією справою, навіть став членом організації філателістів. Та й зараз користуюсь всякою можливістю придбати чи виміняти якісь марки. Можливо моїм внукам це згодиться. Але, освоївши обов’язки за посадою, я не збирався зупинятись на досягнутому. Тому метою на майбутнє поставив вивчити алгоритм роботи всього об’єкту протиракетної оборони, щоб зайнятись питанням його вдосконалення для підвищення ефективності системи в цілому. Та, коли я попросив дозволу допустити мене до надсекретної літератури з описанням алгоритму, з мене відверто посміялись. Мовляв, щоб отримати такий допуск, треба років п’ять щонайменше послужити на цьому об’єкті. Це мене розізлило, і я вирішив звідси  тікати.  Оскілки в простого селянського сина протекції для задуманого ніде було шукати, треба було знайти вагомий привід для переводу в інше місце. Підказали, що найпростіше перевестись при непридатності по здоров’ю. Хоч не вбачав у себе суттєвих вад, та вирішив пройти медичну комісію. Ніяких вад і не знаходили аж до окуліста, який помітив щось на лівому оці. Після докладного огляду окуліст повідомив, що у мене птерігіум лівого ока, тобто початкова стадія утворення більма, з-за якого мені протипоказано працювати на діючих електроустановках. Як виявилось, посад, де б не були задіяні електроустановки, в нашій військовій частині практично немає, але й добитись переводу фактично неможливо. Та знайшлась несподівана допомога. Сталось так, що в нашій частині один солдат поранив себе навмисне, будучи вартовим. Нібито хотів покінчити з собою, але не вдалось. Ця подія стала на заваді полковнику, який саме домовився про перевід на службу в вигідне місце. Полковник кинувся до військової прокуратури, аби довели, що до спроби солдатського суїциду призвели не організація служби в військовій частині, а особисті вади солдата. Але прокуратора була так перевантажена всякими слідчими справами, що порадила провести досудове розслідування силами самої військової частини. Як виявились, цей солдат стояв на штатній посаді в нашому відділі, хоч ми про це і не знали. Ним постійно користувались для несення караульної служби. Отже мені доручили з’їздити на Донбас та розібратись в можливих причинах суїциду солдата. Полковник буквально молив мене доказати, що ми непричетні до цієї трагедії. Не будучи обізнаним з правилами ведення слідства, я діяв з точки зору здорового глузду, тобто не зв’язувався з місцевою прокуратурою, аби вести слідчі дії зі свідками в відповідних державних установах та з оформленням слідчих форм. Побував у нещасних батьків та розпитав про поведінку їх сина вдома та його відносини з  дружиною. Дізнався, що перед відправкою на службу син приймав участь в одній вуличній бійці, де отримав черепно-мозкову травму.  Побував у його дружини та в дружній бесіді впевнився, що вона не зраджувала його ні до його служби, ні під час служби. А він весь час ревнував її та навіть намагався отруїтись з-за якоїсь зради. Одним словом, повернувся я до військової частини, маючи на руках довідку з лікувальної установи, де його рятували від отрути, довідку з лікарні про надання допомоги при черепно-мозковій травмі, свідчення його дружини та батьків. Коли я все це викладав у військовій прокуратурі, зателефонував наш схвильований полковник. Слідчий відразу його заспокоїв, що вини військової частини немає, і порадив пакувати речі та готуватись до переїзду на нове місце служби. Мене ж  трохи пожурив за порушення правил ведення дізнання, але й похвалив за подробиці, які після належного документального оформлення дозволять повністю закрити справу.

Після повернення до військової частини полковник дуже сердечно мені дякував за проведене розслідування а наприкінці запитав, чи маю я якісь прохання до нього. Спочатку я навіть розгубився, але, оговтавшись, запитав, чи не зможе він допомогти з переводом на іншу службу, не пов’язану з діючими електроустановками. На моє здивування він не тільки відгукнувся, але продиктував мені як написати заяву, відразу ж її підписав і тут же зателефонував у відділ кадрів полігону з проханням посприяти мені влаштуватись на новій службі. Наступного дня я вже оббивав пороги кабінетів у відділі кадрів. Оскільки радіотехнічними військами полігон не опікувався, мені порадили шукати щось поближче, але в активних родах військ. Знайшовся відділ, що займався питаннями радіоелектронної боротьби, і це мене цілком влаштовувало, але начальник відділу був у відпустці, а чекати мені не хотілось. Запропонували спробувати пошукати щось підходяще в науково-дослідній частині, але й там все крутилось навколо зенітно-ракетних військ. Аж раптом начальник відділу, який займався випробуваннями зенітно-ракетного  комплексу С-300, поцікавився наскільки я знайомий з тактикою ведення протиповітряної оборони. Моя відповідь після більш докладного розкриття подробиць ведення протиповітряних  операцій йому дуже сподобалась. Невдовзі я вже служив науковим співробітником в лабораторії машинного моделювання зенітно-ракетної системи С-300 з завданням розробки варіантів нальоту авіації на вказану систему з метою найбільш ефективного її подолання. Крім того як і всі співробітники науково-дослідної частини виконував низку досліджень на замовлення інших структурних підрозділів полігону, забезпечував роботу державної комісії по визначенню готовності нової техніки для озброєння бойових частин, обробку інформації від вимірювальних постів, розкиданих на території полігону та навіть за його межами для оцінки ефективності випробовуваних комплексів протиповітряної та протиракетної оборони. Оскільки по штату посади наукових працівників мали займати офіцери, які захистили кандидатську дисертацію або працюють над нею, успішно здав екзамени кандидатського мінімуму та збирав матеріали для написання дисертації. Звичайно, як і всі армійські офіцери долучався до несення служби по підтриманню порядку в гарнізоні, займався поточною загальновійськовою підготовкою. Зокрема, мене призначили відповідальним за організацію фізичної підготовки, бо наші науковці не дуже опікувались своїм фізичним розвитком, і я помітно виділявся завдяки конячому вишколу в військах. Та й не тільки конячому. Пам’ятаю, що якось під час змагань по шахматам наш представник на першу дошку чомусь запізнювався. Згідно правил шахіст першої дошки з боку наших противників зробив перший хід. Час гри пішов, а наш шахіст все не з’являвся. Як керівник команди я запропонував, що гратиму за нього. Наші противники погодились. Оскільки противник мав майже півгодинний запас часу, я відразу почав ходити майже не думаючи. Противник почав спішити і помилятись. Я пожертвував кілька фігур, але виграв у нього ферзя. Маючи значну перевагу в фігурах і в часі, він мусив виграти, але розгубився. Скориставшись його непевністю, я запропонував нічию. На моє здивування він погодився. В підсумку це була єдина нічия, всі інші наші шахісти програли.

Наближалась завершальна стадія випробувань зенітно-ракетної системи С-300 для прийняття її на озброєння Отже левова частка службового часу витрачалась на розробку варіантів нальоту авіації. Представники оборонної промисловості наполягали, що вказана система забезпечить 100-відсоткове знищення авіації противника в межах її досягання. А начальник мого відділу вважав, що абсолютної зброї не буває, і добивався, щоб в ході натурних випробувань були визначені реальні можливості системи. На жаль, державна комісія визначила, що для натурних випробувань досить задіяти в три рази менше літаків, ніж було стрільбових каналів в системі. Та й тих літаків не дозволялось запускати всіх разом, а вимагалось так зосередити в нальоті, щоб це відповідало тактиці вірогідного противника. Цю тактику під час навчання в академії нам давали докладно, тож як згідно тактики розташувати літаки в нальоті для мене проблем не складало. Після розгляду численних варіантів нальоту начальник відділу схвалив той, в якому відповідні тактиці вірогідного противника групи літаків, діючи на різних висотах, входили б одночасно в зону обстрілу системи. 18 разів представники промисловості вимагали змінити розташування літаків в нальоті. Я міняв розташування вказаних ними літаків, але щоразу розташовував  і інші так, щоб в зону обстрілу системи всі вони входили одночасно. Ми нервували під час випробувань, бо в командну кабіну системи допустили лише начальника відділу. Та він вийшов звідти, сяючи. Доповів, що під час натурних випробувань трошки схибили пілоти, і це ще ускладнило обстановку. А коли спрацював наш розрахунок, і офіцеру управління довелось давати команду на обстріл всім пусковим установкам одночасно, той просто не встигав це виконати. За таких обставин відсоток обстрілу замість 100% склав тільки 87%. Отже, наше завдання було виконано.  Після звершення роботи приймальної комісії та прийняття зенітно-ракетної системи С-300 на озброєння були відзначені нагородами учасники випробувань. Оскільки наш відділ тільки розробляв методики випробувань, але безпосередньо в випробуваннях не був задіяний, згідно розподілу нагород нам дісталась всього медаль «За бойові заслуги». Порозміркувавши кого прив’язати до бойових заслуг, врешті надали її підполковнику, який розробляв методику випробувань бойової головки ракети. Я теж вважав, що його треба було відзначити хоч би за те, що він на партійних зборах 30 грудня 1979 року, які мали схвалити рішення партії і радянського уряду про ввід радянських військ до Афганістану, вигукнув: «Що ми робимо? Ми ж агресори!!!»  Додам, що пізніше науково-дослідна частина полігону та ще два науково-дослідні інститути були задіяні для обґрунтування необхідності введення наших військ до Афганістану. Основою  доказу була версія нашої зовнішньої розвідки, згідно якої США планували розмістити на плато Гіндукуш в Афганістані ракети «Першінг-2». Згідно наших розрахунків ці ракети, стартуючи не з поверхні  Землі а з висоти 7 кілометрів та в умовах розрідження повітря, значно збільшували дальність досягання. Пригадую, що на підсумковій карті досліджень зона досягання проходила північніше Ярославля. В висновку зазначалось, що ввід наших військ до Афганістану, зняв можливу загрозу Москві та іншим важливим містам СРСР. Щоправда, зовсім не вивчалось, чи можливо було доставити ці ракети на плато Гіндукуш.

Щодо мене особисто, то з прийняттям зенітно-ракетної системи С-300 на озброєння було вичерпано те, заради чого мене приймали на службу до науково-дослідної частини. Хоч я був задіяний і до інших проектів, зокрема до розробки тактико-технічного завдання для створення зенітно-ракетної системи С-400, але я розумів, що моя базова підготовка не відповідає напрямку досліджень. Та й наближалось моє 45-річчя, тобто граничний термін  перебування на військовій службі офіцера з званням підполковника, яке я отримав саме в науково-дослідній частині. Пора було подумати, чим займусь після звільнення в запас. Випадково дізнався, що є вакансія начальника зміни на обчислювальному центрі в управлінні кібернетичного забезпечення випробувань. Оскільки посади були рівноцінні, домовитись вдалось без проблем. На електронно-обчислювальній машині БЄСМ-6 зміна складалась з начальника зміни, інженера зміни та чотирьох жінок-операторів. В денний час до роботи долучався начальник лабораторії. Режим роботи був досить зручний: «нічна зміна» – «два дні вільний» – «денна зміна» – «день вільний» і так далі. Позаяк на той час у нас народилась друга дитина-хлопчик, такий режим роботи і відпочинку був знахідкою. Якось коли дружина з дочкою поїхали в санаторій, я навіть брав сина з собою на нічну зміну. Тож моє дитинча вже тоді мало можливість долучитись до комп’ютерної гри.   Електронно-обчислювальна машина БЕСМ-6 була дуже надійною. Пам’ятаю, що  частенько доводилось розраховувати так зване «вікно прозорості атмосфери». А це шість годин машинного часу. І відповідно шість годин вільного часу черговій зміні, якщо не виникають непередбачені збої в роботі. В денну зміну було важче, бо саме на БЕСМ-6 в уповільненому режимі відпрацьовувалось програмне забезпечення для обчислювального комплексу «Єльбрус-2». Розробляли його програмісти в одному з відділів нашого 9-го управління на електронно-обчислювальній машині М-100. А перевіряли на можливість застосування вже в нашій лабораторії на БЕСМ-6. Практично всю денну зміну, зміняючи одна одну, групи програмістів замовляли «прогон» своїх програм після удосконалення. Заради отримання досвіду в програмуванні я сам частенько розробляв нехитрі програми. Пробував навіть прогнозувати виграшні комбінації для «Спортлото», але отримати сталого виграшу так і не вдалося. А для виконання  плану поточної загальновійськової підготовки часу вистачало. Оскільки стрільбу з пістолета добре освоїв ще військах, проблем по службі не виникало. Вільного дня після нічної зміни та вільного дня перед нічною зміною цілком вистачало для домашніх справ. Щоправда, отримав додаткове службове навантаження. В 9 управлінні був солдатський підрозділ для обслуговування кондиціонерів. І тому треба було мати позаштатного юриста для попереднього розслідування при підозрі на злочин у діях особового складу. Згадавши, що мені під час служби на учбовому центрі доводилось вести якісь розслідування, на мене відразу накинули обов’язки позаштатного слідчого. Отже доводилось щороку проходити двотижневу практику в військовій прокуратурі. Тож довелось дізнатись про такі речі, як крадіжка, спроба зґвалтування та навіть порушення державної таємниці. Спекулюючи на тому, що позаштатний слідчий менш відповідальний за порушення законності при веденні слідства ніж штатний юрист, мною користувались для прояснення ситуації з незрозумілими справами. Мені не доручали проводити допити. Я мав просто поспілкуватись з затриманими. Та мені й самому бувало цікаво побалакати, щоб дізнатись, чому люди вдаються до порушень законності. Часто вони й самі були раді звичайній розмові і можливості виговоритись. Як виявилось, при такій формі спілкування вони часто торкались таких моментів, про які не наважувались навіть згадувати під час допиту. Пізніше я довідався, що ці розмови слідчі записували на магнітофон а потім з них виокремлювали цікаву для слідства інформацію. Після цього до справи долучався юрист і вів допит по формі з відповідним підписанням протоколів, які використовувались на суді.

Буденність поточних справ намагався  урізноманітнити різними «хоббі». Пробував писати вірші, але затхла атмосфера «Брежнєвської епохи» не сприяла високим поривам душі. А хаяти буденність забутого в кам’янистій пустелі гарнізону рука не піднімалась. Адже офіцери та і їх домочадці все таки старались якось скрасити своє животіння. Рибалка на Балхаші та полювання на сайгаків в неозорих степах мене не захоплювали. На догоду дружині регулярно виписував книги по пошті. Для себе в товаристві філателістів замовляв марки. Аби позбавитись на політичній підготовці безглуздих просторікувань начальника відділу, вступив до вечірнього університету марксизму-ленінізму. Слід зазначити, що на цих заняттях була досить відверта атмосфера і вільна форма спілкування. Практично всі      слухачі мали вищу освіту, цікавились поточними подіями, не боялись давати їм відповідну оцінку. Наприкінці учбового року кожен готував реферат на обрану з заданого переліку тему. Мені після першого курсу дісталась тема «Сіонізм як різновид нацизму і расизму». На велике здивування я не знайшов наукових праць, звідки можна було б переписати, як це зазвичай практикувалось серед слухачів. Довелось докладно опрацювати всю історію світового єврейства, щоб підкреслити їх настирливе намагання царювати над народами. На той час таке бачення знаходило набагато більшого сприйняття, ніж нині, адже була в розпалі арабо-ізраїльська війна. Після другого курсу темою реферату було щось ніби «Рада економічної взаємодопомоги як найвища форма соціалістичної інтеграції». На цю тему просторікувань було аж забагато. Тож реферат набув завеликого розміру, надмірної патетики та надвеликих сподівань. Тоді ніхто навіть подумати не міг, що цим сподіванням не судилось збутись. Разом з високою оцінкою за реферат я отримав документ, що маю вищу політичну освіту, та Почесну Грамоту від керівництва полігону за відмінне закінчення університету марксизму-ленінізму та активну участь в агітаційно-пропагандистській роботі.

Гадаю, що я не отримав би такої високої оцінки, якби знали до якої виховної роботи я, як і значне коло мого оточення насправді долучались. Цікавлячись не тільки питаннями військової галузі а й станом суспільних процесів, ми безумовно бачили гнилість системи брежнєвського застою і повсякчас намагались протистояти його проявам. Це були не якісь гучні виступи чи демонстрації, а просто пасивний спротив гучним акціям, якими система наповняла повсякдення. Пам’ятаю, як під час дострокових виборів депутата до Верховної Ради Казахстану замість померлого по нашому виборчому округу балотувався племінник глави Казахстану. Товариші з мого оточення хотіли не піти взагалі на вибори, але нас попередили про можливі санкції. І все ж вже на виборах я зумів підлити ложку дьогтю в процес. Отримавши бюлетень і привітання від сяючої дівчини – члена виборчої комісії, я, не відходячи від столу, демонстративно викреслюю в бюлетені родича Гейдара Алієва. Дівчатко, розкривши рота від здивування, кинулось до голови комісії з криком: «Що він робе? Що він робе?!!» А та прилітня жінка, тільки спохмурніла і спокійно зазначила своїй юній колезі: «Ну й що? Має право.» Хоч і незначний епізод, а все ж я нагадав дівчиську, що ми маємо не тільки обов’язки а й права. Не можу стверджувати, що саме я почав цей спротив. Був вже кінець восьмидесятих років, і радянська країна поступово прокидалась напередодні буремних дев’яностих.

Для мене ж буремним став вже кінець восьмидесятих. Мені виповнилось 45 років, і я звільнився з військової служби в запас. Куди податись для подальшого життя вирішили швидко. Моя рідна сестра проживала в Києві, і я мав право прописатись до неї. Дружина подумувала про Ленінград, але її рідня в Ленінграді була другого коліна, а це не давало права на прописку. Щоправда і київська прописка була не дуже сприятливою, бо сестра мала однокімнатну квартиру, а значить жити в неї ми не зможемо. Найняти тимчасове житло в Києві наші статки теж не дозволяли. Добре, що керівництво полігону погодилось надати тимчасове житло, хоча замість зданої нашої трикімнатної квартири отримали двокімнатну та ще й з гіршими умовами. Прописавшись в Києві, 19 грудня 1998 року, дізнався, що можна не тільки прискорити отримання житла й набути право вибору, якщо попрацювати певний час в квартирному відділі безоплатно. Порадившись з дружиною, вирішили прийняти саме цей варіант. В квартирному відділі ставились до мене приязно. До того ж нас, таких безоплатних працівників було аж троє. Правда, я мав деяку перевагу. Бо, дізнавшись, що я маю досвід роботи на комп’ютері, мене залучили до створення комп’ютерної бази даних.  Одним словом, мені вдалось досить успішно заявити про себе на цій тимчасовій роботі. Тож вже в квітні-місяці я отримав для тимчасового проживання так звану відселенчеську однокімнатну квартиру на  18 кв.м з усіма зручностями. В червні-місяці поїхав в Приозерськ. Дружину з дітьми відправив на літо до її батьків на Псковщину, а сам відправив домашні речі контейнером до Києва, розрахувався зі всіма справами та назавжди попрощався з Казахстаном.

В Києві крім роботи в квартвідділі мені несподівано начепили зайве навантаження. Оскільки я проживав на Березняках, став на облік в партійній організації «Березняки-2». А голова цієї організації, який давно хотів позбавитись від головування, підмовив активістів, щоб обрали головою мене. Що вони швиденько й організували. Як тільки в райкомі партії ознайомились з моєю справою, мене відразу взяли в оборот. Знали б вони що з цього вийде?! Перша зустріч відбулася з інструктором райкому партії з якогось малозначущого питання. Коли я зайшов до нього, на прийомі були двоє стареньких, з якими той ніяк не міг порозумітись, бо вони говорили по-українськи. Я відразу підключився до розмови та розтлумачив інструктору, чого вони хочуть. Коли старенькі вийшли, інструктор здивовано запитав, як це радянський офіцер може так добре володіти українською мовою. Пізніше мене запросив перший секретар райкому Чебунін. Побідкався, чому буває, що прибулі з  воєнної служби офіцери покидають партійні лави. Я пояснив, що після фактично воєнної дисципліни в армійських парторганізаціях колишні офіцери сподіваються на «гражданці» зустріти демократичні порядки. Коли ж цього не знаходять, то просто покидають партію. Чебунін дуже здивувався, що такого не може бути, і заходився вихвалятись демократією в районі. Я лише посміхнувся, бо незадовго до того побував на районній конференції нового Харківського району. Заорганізованість там була стовідсотковою, демократією навіть не пахло. Зате в первинній парторганізації, де мене обрали секретарем, я відразу запровадив демократичну обстановку. Особливо це позначилось на зборах під час проведення виборів до Верховної Ради. Райком партії ставив завдання обирати кандидатів від партії, перш за все видних партійних діячів. Я ж на зборах повів іншу лінію. Не агітував, а розповів про те за кого голосуватиму і чому. Сказав, що не голосуватиму за секретаря міськкому партії, бо він іде по округу безальтернативним кандидатом. Не проголосую за директора підприємства «Буревісник», бо він представник влади. Тому треба, щоб депутат був над ним. А проголосую за начальника лабораторії науково-дослідного інституту, бо це людина вчена і має всі можливості розібратись в справах, зробити висновки і поставити вимоги до керівників об’єктів господарювання. Після зборів на мене озвіріло накинувся інструктор райкому партії, що був присутній на зборах. Та я його осадив , пообіцявши пожалітись на нього за порушення демократії і тиск на волевиявлення виборців. Через два тижні після виборів, на яких було обрано саме тих, за кого я агітував, відбулись наступні партійні збори, де ділились думками щодо підсумків виборів. Інструктор райкому партії привів на ці збори ще й другого секретаря райкому партії. Я з задоволенням відзначив, що виборці нашого округу обрали саме тих, кого ми на минулих зборах вирішили підтримати. Отже, наша партійна організація не відірвана від мас, наше бачення відповідає нуждам народу. Після зборів обидва партійні чинуші накинулись на мене, що ніби з моєї вини не отримали підтримки рекомендовані райкомом кандидати в депутати. Я відповів, що висувати треба тих, кому довіряє народ, а не нав’язувати народу чиюсь волю, і звинуватив райком партії в        в порушенні демократії. Не знаю, чим би закінчилась для мене та неслухняність. Та якраз я  отримав житло – трикімнатну квартиру з трьох окремих кімнат в новому будинку на розі вулиці Вербицького та Харківського шосе, де досі проживаю. Відразу ж знайшов і роботу в десяти хвилинах ходьби від дому, а саме інженером зміни на обчислювальний центр особливого конструкторського бюро “Південь”(ОКБ) всесоюзного науково-виробничого об’єднання “Каскад”. То ж забрав  карточку партійного обліку з Харківського райкому партії і передав  Шевченківському за місцем знаходження адміністрації ОКБ«Південь». Таким  чином мої контакти з партійним керівництвом Харківського району припинились.

Та не припинилось моє протистояння з тим керівництвом. Цьому надзвичайно сприяли можливості моєї роботи. Обчислювальний центр територіально знаходився на околиці Києва на Лівобережжі, а власне ОКБ майже на околиці Києва на Правобережжі. В ОКБ виконувалась крім особливих завдань і  розробка програм автоматизації для  робочих місць конструкторів та інших спеціалістів вузького спрямування. А обчислювальний центр на електронно-обчислювальній машині серії ЄС5059 виконував контрольне опробування програм шляхом рішення пробних задач та вводив необхідні зміни згідно зауважень від замовників. Крім того за спеціальною програмою на електронно-обчислювальній машині СМ-14 розраховувалось раціональне розміщення радіодеталей та розводка їх з’єднання шляхом друкованого монтажу на заданого розміру діелектричних поверхнях. З кількох варіантів такої розводки відбирався найбільш раціональній, за яким на апараті Мінськ-32 виготовлявся фотошаблон. А по ньому на радіозаводі замовника виготовлялась кінцева діелектрична поверхня з нанесеними провідниковими поверхнями, до яких паялись самі радіодеталі. Робота на обчислювальному центрі велась цілодобово. Тож на “гражданці” я продовжував так знайому мені по військовій службі діяльність. Хіба що набагато легшу, бо при виході з ладу для ремонту викликалась група з спеціалізованого підприємства. Коли ж я за старою звичкою брався за ремонт сам, на мене дивились скептично і з нерозумінням. Якось, прибувши на нічну зміну, бачу пригнічену програмістку. Бідкається, що опрацювала програму а отримати результат не може, бо вийшла з ладу друкарська апаратура. Інженер зміни мене заспокоює, мов, ремонтна група прибуде завтра вранці. Я ж вирішив глянути в чому справа і дуже здивувався, що друк кожного рядка починається нормально а потім сходе нанівець. Прикинув можливі причини і приходжу до висновку, що не в електроніці справа. Спересердя щільніше притискаю кришку апарату. А він, ніби злякавшись, видає нормальний друк. Програмістка майже пританцьовуючи хапає роздруківку і мчить здавати замовнику. Колега, якого я міняю, розгублено розводить руками, не звернув увагу на таку дрібницю. А начальник лабораторії заспокоює його. Мов, давно не викликали ремонтну групу, зайва перевірка не завадить.

В нічну зміну  напруження в роботі спадало. Як правило, запускались довготривалі задачі. Тож інженеру зміни вистачало часу не тільки на контроль процесу рішення задач а й на поглиблене вивчення техніки, повторення знань в основних галузевих процесах а то й просто порозважатись, бо гральних програм не бракувало. Щодо мене, то навіть до віршів доходило. Під час виборчої кампанії складав і роздруковував різні звернення та агітаційні матеріали. А оскільки до влади лізли саме ті особи, проти яких я ще раніше виступав, то з вуст зривались і лягали в рядки досить неординарні слова і вислови. Зокрема, чи міг я спокійно спостерігати, як рветься до Верховної Ради України чинуша Чебунін. То коли я побачив, що на агітаційному плакаті він єдиний із всіх кандидатів  «воссєдає» в кріслі, я тут же склав і віддрукував антиагітку, де згадав всі його діяння, що принесли горе народу. Перш за все відступи від проектної документації при розбудові Дарниці, які призвели до незручностей а то й трагічних наслідків. Адже з-за відсутності запланованого по проекту підземного переходу з вулиці Кронштадтської через Харківське шосе під колеса машин  потрапила жінка з дитиною в колясці та з кількома дітьми рядом з нею. Відсутність підземної розв’язки на перетині вулиць Вербицького і Декабристів, яка досі дошкуляє жителям. Вонючу хмару від Бортницького сміттєспалювального заводу, яка щодня накривала щойно заселений мікрорайон. Цю антиагітку я розклеїв по автобусних зупинках на Харківському шосе поряд з портретом Чебуніна в кріслі. Коли, розклеївши це, я повертався автобусом додому, то побачив як мої перші агітки вже здирають заклопотані інструктори райкому партії, проганяючи зацікавлених читачів. Оскільки одночасно проводились вибори до місцевих органів влади, я написав віршовану агітку за обрання робітника авіаційного заводу, який проживав у нашому домі, і розклеїв її на дверях під’їздів. І випадково став свідком того, як дві працівниці райвиконкому розклеювали агітки за обрання керівниці районного управління освіти. Молодша кинулась було зривати мої агітки, але старша її зупинила, мов не маємо права. Як я був радий, що люди обрали саме нашого сусіда, а не тьотю з райвиконкому, як я по ній пройшовся в агітці. Звичайно про мою участь в агітаційній компанії я нікому не розповідав, просто був задоволений від можливості хоч трохи приструнити вкрай зарозумілих бюрократів. Хоча треба визнати, що це був не мій особистий виклик системі, а одна з крапель всенародного невдоволення, що призвело не тільки до руйнації бюрократичної системи влади, а й створеної нею держави. А постраждали від цієї руйнації не стільки бюрократи, скільки простий люд. Постраждало і наше ОКБ «Південь». Власне, його просто не стало. Бо існуючі в Росії аналогічні організації з радістю перейняли на себе ті замовлення, що виконувало наше ОКБ. Наші програмісти залишились без замовлень. Відповідно став непотрібним наш обчислювальний центр. Щоправда СМ-14  та апарат Мінськ-32 деякий час ще виготовляли фотошаблони, за якими на створеному нашим керівництвом малому підприємстві виготовляли несерійні плати. А машину ЄС 5059 просто несподівано продали невідомим нам людям, яким, як виявилось, вона теж була непотрібна. Бо молодики, прибулі на наш обчислювальний центр після телефонного дзвінка з ОКБ, оглянули відкриті за їх вимогою апаратні панелі та ящики запасного майна, вирізали та забрали  з собою позолочені деталі і роз’єми, інше наказали викинути на смітник. Після отримання підписаних актів передачі техніки з ОКБ наказали   згорнути кабелі, демонтувати шкафи, систему вентиляції, кабельрости, та підготувати приміщення для здачі іншим власникам. Звичайно на смітник нічого не викидали. Кожен щось облюбував для застосування особистих побутових потреб. Звільнені приміщення невдовзі зайняла група військових з училища зв’язку, які підрядились замість створення розрекламованої системи оптоволоконного зв’язку скористатись існуючою ще з часів війни системи високочастотного зв’язку. Мене теж задіяли до складу цієї групи, хоча крім прийомки та зберігання отриманої для цього техніки нічого іншого робити не доводилось. Керівники групи складали якісь звіти про проведені роботи, на основі чого нараховувалась заробітна плата, в тому числі особам, яких я ніколи не бачив на роботі. Щоправда, я теж часто працював на виїзді, оскільки ОКБ займалось також обладнанням новостворюваних міністерств та установ комп’ютерною мережею, а я входив до складу бригади інженерів для виконання цих робіт. Доводилось не тільки прокладати кабельні з’єднання а навіть їздити у відрядження до Москви та привозити, як кажуть, на своєму горбу комп’ютерне обладнання та кабелі. Хоч і важко було, зате у мого сина раніше інших хлопчаків з’явились перші електронні іграшки, які крім Москви ніде було дістати. Та все ж якими б роботами ми не займались, діяльність ОКБ  поступово йшла на спад. Я розгублено чекав розв’язки.

Аж тут моя доля несподівано і круто повернула в інший бік. Ще під час проживання в відселенчеській квартирі на Березняках моя дружина, побідкавшись як влаштуватись на роботу, скористалась знайденою на якомусь стовпі об’явою про потребу в фармацевтах та звернулась за тою адресою. На її здивування завідуючий аптекою, побачивши її диплом про закінчення Ленінградського фармацевтичного училища, рішуче заховав його в сейф і наказав негайно приступити до роботи. Невдовзі там її визнали провідним спеціалістом. Тому після отримання постійного житла на Харківському масиві дружина працювала і далі в аптеці на Березняках. Якось до аптеки зайшла активістка організації колишніх малолітніх в’язнів фашизму Караваєва Галина Михайлівна і розповіла про поневіряння в гітлерівській неволі. А дружина повідомила їй, що я, її чоловік, теж відношусь до цієї категорії людей. Я дійсно на той час не тільки відносився до категорії колишніх малолітніх в’язнів фашизму, а й мав про це відповідні підтверджуючі документи. Почалося з того, що, прочитавши в газеті «Сільські вісті» повідомлення про можливі виплати від Німеччини для радянських громадян, які в роки Другої світової війни утримувались в німецьких концтаборах чи були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини, я зрозумів, що це стосується і моєї мами. Звернувшись за вказаною в газеті адресою, був прийнятий одним з активістів цієї акції Савченком Василем Спиридоновичем, який розтлумачив, що для цього потрібно подати відповідну заяву з підтверджуючими документами. Написав листа до архіву в місті  Херсоні, звідки після деяких уточнень з мого боку врешті-решт підтвердили, що моя мама разом з дітьми Аллою, 1938 р.н., Миколою, 1942 р.н. , Михайлом, 1944 р.н. була насильно вигнана до Німеччини, де використовувалась на сільгоспроботах. Коли ж я подав до того Савченка заяву щодо моєї мами для прийняття відповідних дій, він розтлумачив, що я теж маю право не тільки на компенсацію від Німеччини, а й на певні соціальні пільги. Після деякої волокити 8 липня 1991 року я отримав від Харківського райсобесу міста Києва посвідчення малолітнього в’язня, згідно якого маю право на пільги, встановлені пунктом 1 Постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 10 листопада 1978 року.

Подавши відповідні заяви для отримання законних пільг, я працював і далі в ОКБ. Оскільки група офіцерів, яка займалась створенням новітньої системи зв’язку, практично не долучала мене до своїх доробок, а вся моя діяльність зводилась до охорони приміщень ОКБ та збереження різного обладнання, я потроху демонтував шкафи та кабельрости від покинутих обчислювальних машин, розбирав покинуті блоки на окремі плати, деталі на яких мене зацікавили, та готував їх для розборки в майбутньому. Оскільки заробітна плата в ОКБ стала вкрай низькою, пробував шукати кращу роботу, та занепад виробництва після розвалу Союзу не обіцяв нічого кращого. Водночас згадувана вище Галина Михайлівна стала залучати мене до заходів, які проводились в організації колишніх малолітніх в’язнів фашизму. Навесні 1993 року я вперше опинився на зборах цієї організації, які проводились  в будинку культури заводу імені Артема. Мене відразу захопила атмосфера активності та                                                                                               ентузіазму, що панувала в залі, та водночас відчув, що палкі слова виступаючих не завжди відповідають історичним подіям Великої Вітчизняної війни, відомим мені з програм трьох військових учбових закладів та вечірнього університету марксизму-ленінізму, де здобував освіту. Тож, коли я вліз із своїм баченням до розглядуваних проблем, на мене звернули увагу і долучили до активістів. Приймав участь у зборах і конференціях по створенню в районах міста Києва осередків та міської організації колишніх малолітніх в’язнів фашизму. На конференції в грудні-місяці 1993 року був обраний членом бюро Української спілки колишніх малолітніх в’язнів фашизму. В 1994 році був залучений керівництвом спілки до захисту Київської міської організації від наскоків з боку аналогічної організації-конкурента та до співпраці з створеним для виплати компенсацій від ФРН Українським національним фондом «Взаєморозуміння і примирення». 11 жовтня 1994 року мене було призначено на посаду експерта відділу експертно-правової роботи вказаного Фонду.

Так само як початок роботи УНФ «Взаєморозуміння і примирення» став визначною сторінкою в житті колишніх жертв нацистських переслідувань, так і в моєму житті робота в Фонді стала значущою сторінкою не тільки стосовно життєзабезпечення себе і родини, але й значущим періодом в плані пізнання життя взагалі, історії України зокрема, і навіть моєї власної ролі в цій історії. Якщо основний кістяк Експертної комісії Фонду складали колишні в’язні німецько-фашистських концтаборів і організація виплат базувалась на їх спогадах, то члени комісії з колишніх малолітніх страждальців гітлерівської неволі підбирались для того, щоб крім поточної роботи встигнути ввібрати та відобразити на відповідних носіях знання ще живих свідків про злочини нацизму для використання цих знань в майбутньому для запобігання такого характеру злочинів. Звичайно вважалось, що генетична пам’ять цих колишніх малолітніх краще сприятиме правильному сприйняттю та усвідомленню досвіду колишніх дорослих невільників Третього Рейху, ніж випадково набраних хоч і підготовлених працівників. Тому я, як і інші працівники з числа колишніх малолітніх докладали всіляких зусиль, аби довіру виправдати. Щоправда, мені було легше з цим завданням справитись, бо я мав набутий під час служби в науково-дослідній частині досвід в плануванні робіт по вивченню нового матеріалу, в підготовці та оформленні наукових та літературних публікацій, вільно володів комп’ютерною технікою. Тож, залишаючись членом Експертної комісії, я був призначений заступником завідуючого відділом експертно-правової роботи з організаційних питань. Це давало мені право отримувати з архіву справи заявників як для роботи Експертної комісії, так і взагалі цікавих для мене особисто. Таким чином, використовуючи після робочий час, я накопичив власну бібліотечку ксерокопій найбільш цікавих документів, опрацьовуючи які, час від часу готую публікації, оповідання чи вірші.

Враховуючи те, що праця в Фонді активістів організації  колишніх малолітніх в’язнів фашизму сприяла їх визнанню серед жертв нацистських переслідувань, багато з них були обрані на керівні посади в регіональних організаціях, до Ради і до Бюро Ради Української спілки в’язнів – жертв нацизму.  Мене особисто було обрано до складу Ради Української спілки навесні 1993 року на конференції, що відбулася в Донецьку. Восени того ж року під час створення оновленої Київської організації Української спілки та її районних осередків мене було обрано до Ради Київської організації спілки. В перші роки створення Київського відділення голови відділення переобирались щороку: Дєєв, Соколова, Шпаковський взяли на себе найскладніші негаразди становлення. Коли Шпаковський в 1996 році не витримав і відмовився нести цей тягар, мені, як його заступнику, доручили виконувати обов’язки голови, а в 1997 році обрали головою Київського відділення на 5 років та й потім кожні 5 років переобирали. Чи не найголовнішою причиною такої прихильності вважаю те, що до самого кінця роботи Фонду я залишався працівником Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення», тож міг якнайширше використати можливості Фонду на користь Київського відділення.

Та й під час роботи у Фонді захищав права заявників, коли вбачав недоброзичливе до них відношення. Якось помітив, що було відмовлено в виплаті заявнику, який вказував в заяві свій концтабірний номер. На моє запитання експерт, до речі сам колишній в’язень концтабору відповів, що відсутній підтверджуючий документ. Проаналізувавши відмови за тривалий період, я був вражений їх кількістю. Стало так прикро за цих постраждалих людей, що я вибрав кілька таких відмов і попросив секретарку Голови Фонду, спроможну і чуйну дівчину, яка вільно володіла німецькою мовою, дати запит до музею концтабору Аушвіц з вказівкою прізвищ та їх номерів. Незабаром на моє велике здивування прийшло підтвердження майже на 200 осіб відразу. Та ще більше здивувало, що члени Експертної комісії не тільки не зраділи цьому а навіть були незадоволені. Як з’ясувалось, очікувалось,   що по закінченню виплат з залишку коштів нададуть доплати в’язням концтаборів. Аби збільшити цей залишок, експерти, більшість яких були колишніми в’язнями концтаборів, почали тотально відмовляти заявникам. Щоб запобігти такому концтабірному «братству», Фонд створив спеціальний пошуковий відділ для подання запитів до архівів концтаборів щодо всіх заявників, які вказали концтабірні номери чи адреси інших місць примусового тримання. Мали місце й інші випадки , коли, маючи доступ до архівних матеріалів, мені вдавалось допомогти заявникам в отриманні додаткових коштів. Завод «Фольксваген» вирішив надати додаткові виплати заявникам, що примусово там працювали. Як голова Київського відділення, я перш за все вирішив розшукати киян, які працювали на цьому заводі. Вивчаючи докладно історію заводу, виявив деякі варіації назв заводу. Це значно збільшило причетних до нього заявників. Серед киян набралось близько двадцяти осіб. Якось, спілкуючись з секретаркою голови Фонду та завідуючою комп’ютерним відділом, здивовано дізнався, що в Україні ледве знайшли кількох осіб. Розпитавши, які назви вони шукали, запитую, чи шукали KDF. Як виявилось, про таке не чули. Пояснив, що за деякими даними завод «Фольксваген» називали «Kraftwagen Deutsche Volke», тобто автомобіль німецького народу. Побігли шукати, внаслідок чого список претендентів на ці доплати по Україні помітно зріс.

Мабуть, буде не зайвим згадати про мій особистий внесок в отримання Україною останніх так званих компенсаційних виплат жертвам нацизму від Німеччини в розмірі 1 мільярда 825 мільйонів німецьких марок, невдовзі перетворених в ЄВРО. Адже саме під час перемовин з німецькою стороною делегації з України, до складу якої входив і я, було вперше підтверджено офіційною німецькою особою, а саме Міністром юстиції Землі Тюрінгія право на компенсаційні виплати жертвам нацизму з колишнього СРСР. Це вже потім до Німеччини поїдуть для досягнення конкретних домовленостей державні чини та керівники в’язнярських організацій. А в жовтні місяці 1998 року наша делегація з 7 осіб, перебуваючи в Землі Тюрінгія на запрошення пастора Штефана Мюллера – активіста Фонду Мартіна Німьоллера, зустрічаючись з громадськістю та офіційними особами, дала обґрунтування нашого права на компенсації від Німеччини, яке врешті-решт було почуте і сприйняте Бундестагом. Не останню роль в цьому сприйнятті зіграло узгоджене з нашою делегацією та розповсюджене активістами з антифашистської організації «бухенвальдців» серед населення Німеччини звернення до Бундестагу про визнання права на компенсації колишнім страждальцям гітлерівської неволі. Як безцінну реліквію я досі зберігаю одне з тих звернень. Громадянам Німеччини варто було підтвердити згоду власним підписом та опустити ту картку в поштову скриньку, і звернення потрапляло в Бундестаг. Звичайно в газетах, засобах масової інформації перебування нашої делегації широко висвітлювалось. Насамкінець звернення до громадян Німеччини прозвучало по радіо «Тюрінгська хвиля», озвучила його Надія Мудренок.  Я оприлюднюю лише перемовини з німецькою стороною, свідком і учасником якої я був особисто і які зіграли певну роль в отриманні компенсацій.

На цьому закінчую розповідь про мій особистий внесок. Свідомо не розглядаю мій внесок в діяльність громадської організації жертв нацизму, бо про це написано в інших книгах Спілки, і про участь в розбудові української державності, бо це не тема сьогодення.