Спогади матері Бориса Борисовича Костинського

12
Ольга Олімпієвна Костинська
Ольга Олімпієвна Костинська

У тяжкі роки Великої Вітчизняної вони в березні 1942 року я була вивезена до Німеччини, де працювала спочатку в сільському господарстві, а потім серед літа нас усіх остарбайтерів з навколишніх сіл раптово зібрали й вивезли працювати на завод у м. Рангсдорф поблизу Берліна.

Там я потрапила в концентраційний табір, де перебували понад 400 чоловік. Табір був обнесений колючим дротом у два ряди, сторожові вежі з автоматниками, вихід був лише в завод теж із охороною. Тут на заводі познайомилася з моїм чоловіком. У липні 1943 року народила сина Бориса. (Пізніше мені розповіли, що ніхто з лікарів не хотів їхати приймати пологи в концтабір.

Знайшли стареньку акушерку, років за 70 на прізвище Берта Ганке, вона прийняла пологи і її відразу швиденько вивезли з табору. Пологи приймала на ліжку в бараці. Хвалити бога, все обійшлося. Нас таких було чотири породіллі, на дітей нам навіть баланди з брукви не давали. Після поразки під Сталінградом німців уже добре гнали на захід, вони були сумні, злі, до остарбайтерів ставилися з відвертою ненавистю.

Ольга Олімпієвна Костинська
Ольга Олімпієвна Костинська
Дитинку годувала грудьми, працювала у фарбувальному цеху і від недоїдання і запахів фарб часто ми, робітниці цього цеху, виходили й падали на траву. Але наглядачі швидко заганяли назад у цех, потім мене перевели працювати в типографію, поруч із нашими бараками, тут було ближче бігати годувати дитину, яка лежала сама в бараці.
Потім начальник табору направив мене водити його доньку до школи, його сім’я жила в самому Рангсдорфі, школа була одна і знаходилася за 1,5 км. Вранці я її відводила, а в обід приводила додому. ЇЇ мати була доброю жінкою, вона щодня давала мені бутерброд, знаючи, що в мене мале дитя в таборі.

Коли Борі було десь три з половиною місяці, у нього сталося запалення ока, око гноїлося, треба було показати лікареві. Чоловік попросив начальника табору, щоб він дозволив повезти дитину до окуліста. Той дозволив. Ми скористалися з цієї нагоди, склали на дно коляски деяку одежину і поїхали у Берлін, тут же на вокзалі перейшли в поїзд, що йшов на Росток. Ми знали, що нас будуть розшукувати, тому цілий тиждень днями знаходилися на березі моря серед роздягнутих людей, що купалися, а ночували тут же в дерев’яних будках. Їли лише одну страву, яку можна було купити без талонів: відварену картоплю, политу якоюсь кисленькою підливою, називалося «штам». Око дитині промивали морською водою і воно стало нормальним. Через тиждень сіли в поїзд і поїхали, на одній зі станцій побачили, як з ешелону зсаджують наших людей, зійшли з поїзду і влилися в цей потік. Нас усіх продезінфікували й відправили далі. Так ми попали в м. Леверкузен, де нас помістили в табір Бушвик і направили на роботу на фабрику красильної індустрії, різноробами.

В таборі Кельн — Фліттад Бушвик було понад 30 тисяч іноземців з різних країн Європи. Тут було 42 дітей, вони перебували в окремому приміщенні, їх доглядали дві няні. Фабрика знаходилася за 2 км. Дітям тут давали такий самий пайок, як і дорослим. Слід сказати, що іноземці отримували допомогу від Червоного Хреста, а також отримували посилки від рідних. Вони часто приносили гостинці дітям. Так із 4 листопада 1943 року по травень 1945 ми перебували в цьому таборі.

Прибігали з роботи, пеленали дітей, годували, а вночі знову бігли до них, бо бомбили щоночі, бомбосховища не було, а були викопані траншеї, туди й плигали з дітьми. У жовтні 1944 року, так як я була вагітна другою дитиною, мене перевели працювати в заводську лікарню прибиральницею в стоматологічний кабінет. Тут була хороша медсестра Агнеса, яка добре до мене ставилася, а у лікаря Лемке я раз на тиждень прибирала квартиру. Його дружина теж мала малу дитину і передавала моєму синові одежу і трохи їжі. Доньку Аннушку я народила 2 лютого 1945 року, а через місяць почалися не лише бомбардування, а й обстріли фабрики й табору. У середині квітня нам оголосили, що табір будуть евакуювати, щоб ніхто в дорозі не відставав, бо будуть пристрілювати. Звичайно, куди нам із двома малолітками було йти? І ми в першу ніч сховалися в підвалі розбитого будинку. А на другий день чоловік розшукав робітника, з яким працював на фабриці, і той уночі перевів нас до себе. Його будинок стояв недалеко від лісу, з якого американці вели обстріл. Чоловік був тяжко поранений і його помістили в підземний лазарет, де за пораненими доглядали монашки. Мене з дітками гер Ферінгер перевів у підвал до свого друга гера Бера. Цей чоловік мав трохи крохмалю і консервовані фрукти в банках. Я пекла з крохмалю коржі, їли капусту, свіжий салат, шпинат. Так і трималися, поки прийшли американці. Вони зібрали всіх остарбайтерів, де які позалишалися, і відвезли в табір на околиці Леверкузена. Тут почали добре годувати, а згодом почали приїздити в табір американці агітували, щоб їхали до них в Америку. Вони привозили та роздавали одяг, взуття, але через натовпи нічого не можна було отримати.
Через місяць приїхали наші представники і ми з чоловіком і дітьми поїхали на батьківщину в першу чергу.

Поки ми знаходилися в таборі, до нас на велосипеді з каструлями приїздив гер Бер, і тепер уже ми йому допомагали: і хлібом, і доброю кашею, і навіть шматками м’яса.
Додому їхали цілий місяць, поїзд часто стояв, бо дорога була перевантажена транспортом.

Їжу нам видавали сухим пайком, на довгих стоянках ми розпалювали маленькі вогнища і варили каші. Так неподалік від Варшави на черговій зупинці я заходилася варити, як і всі біля вагонів, а Боря в цей час пішов, вийшовши з вагону. Через деякий час я кинулася його шукати, ніде нема, а тут оголошують , що поїзд буде відправлятися. І тут бачу зі станційної будочки виходять три польські залізничники, виносять його на руках, розповідають, що добре його нагодували білим хлібом із медом, ще й на дорогу дали. Поїзд рушив і ми з ними ще довго прощалися, махаючи руками. Недаремно кажуть, що світ не без добрих людей.
А дома нас зустрів дідусь, який щойно повернувся з ополчення.

Ольга Олімпієвна Костинська

Р.S. Ні передати, ні описати того, що ми, молоді матері, пережили в неволі, не можна. Серце стискається від болю навіть при споминах.

Життя після війни

Деякий час після війни ми з сім’єю жили у м. Челябінську. Потім ми виїхали з міста до села Рагівка Київської області. Там я народила ще двох синів. Але майже все життя я прожила та працювала в м. Василькові.

Післявоєнне життя було тяжке, але поступово входило в нормальне русло.

У 41 рік я вступила до Київського інституту іноземних мов та закінчила його.
64 роки я віддала педагогічній роботі, виховала не одне покоління українців.

Викладала німецьку мову, музику, літературу, малювання.

Працювала та викладала я у Васильківському ПТУ, Путрівській загальноосвітній школі I — ІІ ступенів, Васильківських міських загальноосвітніх школах I — ІІІ ступенів № 7 та № 3, Путрівській сільській раді, Васильківській міській організації ветеранів.

У 85 років я вийшла на заслужений відпочинок. Зараз я мешкаю у Віті-Поштовій. Життєвий шлях був тяжким, але пройшла я його гідно, незважаючи ні на що.

Ольга Олімпієвна Костинська
Ольга Олімпієвна Костинська