„Життєвий шлях був важким, але пройшла я його гідно…”

Спогади Ольги Олімпієвни Костинської (27.01.1924-10.08.2019) – педагога, громадської діячки, колишньої примусової робітниці III Рейху

Неможливо передати словами те, що ми, молоді матері, пережили в гітлерівській неволі… Серце стискається від болю навіть при споминах.

У тяжкі часи Другої світової війни, в березні 1942 року, я була примусово вивезена до Німеччини, де спочатку працювала в сільському господарстві, а потім, у розпал літа, усіх нас, остарбайтерів з навколишніх сіл, раптово зібрали й відвезли працювати на завод у місто Рангсдорф поблизу Берліна.

Там я потрапила в концентраційний табір, де перебувало понад 400 осіб. Табір був у два ряди обнесений колючим дротом зі сторожовими вежами та автоматниками, вихід був лише на завод – теж з охороною. Тут, на заводі, я познайомилася з своїм майбутнім чоловіком. У липні 1943 року народила сина Бориса. Пізніше мені розповіли, що ніхто з лікарів не погоджувався їхати приймати пологи в концтабір. Знайшли стареньку акушерку, років за 70, на ймення Берта Ганке. Вона й прийняла пологи, після чого її відразу швиденько вивезли з табору. Пологи приймала на ліжку в бараці. Хвалити Бога, все обійшлося. Нас таких було чотири породіллі. На дітей нам навіть баланди з брукви не давали. Після поразки під Сталінградом німців уже добре гнали на захід, вони були сумні, злі й до остарбайтерів ставилися з відвертою ненавистю.

Дитинку годувала грудьми. Я працювала у фарбувальному цеху, а від недоїдання та смороду фарб часто ми, робітниці цього цеху, виходили й падали на траву. Але наглядачі швидко заганяли нас назад у цех. Через деякий час мене перевели на роботу в друкарню, поруч із нашими бараками. Звідси було ближче бігати годувати дитину, яка лежала сама в бараці.

Потім начальник табору доучив мені водити його доньку до школи. Його сім’я жила в самому Рангсдорфі, школа була одна і знаходилася за 1,5 км. Вранці я відводила дівчинку, а в обід приводила додому. ЇЇ мати була доброю жінкою – вона щодня давала мені бутерброд, знаючи, що в мене в таборі мале дитя.

Коли Борі було десь три з половиною місяці, в нього сталося запалення ока. Око гноїлося, треба було показати лікареві. Чоловік попросив начальника табору, щоб він дозволив нам повезти дитину до окуліста. Той дозволив. Ми скористалися з цієї нагоди, поклали на дно коляски деяку одежину й поїхали до Берліна. Тут же, на вокзалі, перейшли на потяг, що прямував до Ростока. Ми знали, що нас будуть розшукувати, тому цілий тиждень днями перебували на березі моря, серед роздягнутих людей, які купалися, а ночували тут же, в дерев’яних будках. Їли лише одну страву, яку можна було купити без талонів: відварену картоплю, политу якоюсь кисленькою підливою, називалося «штам». Око дитині промивали морською водою і воно стало нормальним. Через тиждень сіли в поїзд і поїхали. На одній зі станцій побачили, як з ешелону зсаджують наших людей. Зійшли з потяга і влилися в цей потік. Нас усіх продезінфікували й відправили далі. Так ми потрапили в місто Леверкузен, де нас помістили в табір Бушвик і направили працювати на фабрику красильної індустрії, різноробами.

В таборі Кельн – Фліттад Бушвик перебувало понад 30 тисяч іноземців з різних країн Європи. Тут, в окремому приміщенні, утримувалося й 42 дитини. Їх доглядали дві няні. Фабрика знаходилася за 2 км. Дітям тут давали такий же пайок, як і дорослим. Слід сказати, що іноземці отримували допомогу від Червоного Хреста, а також посилки від рідних. Вони часто приносили дітям гостинці.

Отож, з 4 листопада 1943 року по травень 1945 ми перебували в цьому таборі. Прибігали з роботи, сповивали дітей, годували, а вночі знову бігли до них, оскільки щоночі відбувалися бомбардування. Бомбосховища не було, а були лише вириті траншеї, туди й плигали разом з дітьми.

У жовтні 1944 року, оскільки я була вагітна другою дитиною, мене перевели працювати прибиральницею в заводську лікарню, в стоматологічний кабінет. Тут була хороша медсестра Агнеса, яка добре до мене ставилася, а у лікаря Лемке я раз на тиждень прибирала квартиру. Його дружина також мала маленьку дитину й передавала моєму синові одежу і трохи їжі. Доньку Аннушку я народила 2 лютого 1945 року, а через місяць почалися не лише бомбардування, але й обстріли фабрики і табору. В середині квітня нам оголосили, що табір будуть евакуювати. І попередили, щоб ніхто в дорозі не відставав, бо будуть пристрілювати. Куди ж нам із двома малолітками було йти? Тому в першу ж ніч ми сховалися в підвалі розбитого будинку. А на другий день чоловік розшукав робітника, з яким працював на фабриці, і той уночі перевів нас до себе. Його будинок стояв неподалік від лісу, з якого американці вели обстріл. Чоловік був тяжко поранений і його помістили в підземний лазарет, де поранених доглядали черниці. Мене з дітками гер Ферінгер перевів у підвал до свого друга гера Бера. Цей чоловік мав трохи крохмалю і консервовані фрукти в банках. Я пекла з крохмалю коржі, їли капусту, свіжий салат, шпинат. Так і трималися, поки прийшли американці. Вони зібрали всіх остарбайтерів, де які позалишалися, і відвезли в табір на околиці Леверкузена. Тут нас уже добре годували, а згодом в табір почали приїздити американці, які агітували нас їхали до них в Америку. Вони привозили та роздавали одяг і взуття. Однак через натовпи нічого не можна було отримати. Поки ми перебували в таборі, до нас на велосипеді з каструлями приїздив гер Бер і тепер уже ми йому допомагали: і хлібом, і доброю кашею, і навіть шматками м’яса.

Через місяць з’явилися наші представники і ми з чоловіком та дітьми вирушили на батьківщину. Додому їхали цілий місяць, поїзд часто простоював, бо дорога була перевантажена транспортом.

Їжу нам видавали сухим пайком. Під час довгих стоянок ми розпалювали маленькі вогнища і варили каші. Так, на черговій зупинці поблизу Варшави, як і всі біля вагонів, я заходилася варити, а Боря в якийсь момент вислизнув з вагона і кудись помандрував. Через деякий час я кинулася його шукати… Дитини ніде нема, а тут раптом оголошують, що поїзд зараз відправляється. Аж ось я побачила, як зі станційної будочки виходять три польські залізничники, виносять на руках хлопчину і розповідають, що добре нагодували його білим хлібом із медом, ще й на дорогу дали. Потяг рушив, а ми з ними ще довго прощалися, махаючи руками. Світ, як то кажуть, не без добрих людей.

Вдома нас зустрів дідусь, який щойно повернувся з ополчення. Деякий час після війни ми з сім’єю мешкали в Челябінську. Потім виїхали до села Рагівка в Київській області. Там я народила ще двох синів. Але майже все життя я жила та працювала в місті Василькові. Повоєнне життя було важке, але поволі входило в нормальне русло.

У 41 рік я вступила до Київського інституту іноземних мов, який успішно закінчила. 64 роки свого життя я віддала педагогічній роботі, виховавши не одне покоління українців. Я викладала німецьку мову, музику, літературу та малювання. Працювала у Васильківському ПТУ, Путрівській загальноосвітній школі I-ІІ ступенів, Васильківських міських загальноосвітніх школах I-ІІІ ступенів № 7 та № 3, Путрівській сільській раді, Васильківській міській організації ветеранів. У 85 років я вийшла на заслужений відпочинок. Зараз я мешкаю у Віті-Поштовій. Життєвий шлях був тяжким, але пройшла я його гідно, незважаючи ні на що.